— Я був на твоїй стороні.
— Я цього не відчула.
— Вся ця затія з трактором не мамина, а його — він сам захотів.
— А вона підтримала. Ідіотська затія. "Ідіотська" було явним перебільшенням.
— Ти ж чула — тут усі хлопці на тракторі їздять.
— Ідіотська.
— Скажи мені одну річ. Маккейб спав з тобою після розлучення?
Пеггі видивилась на мене і, відкидаючи волосся з чола, лишила на ньому брудну навскісну смужку.
— Звідки ти взяв?
— Річард похвалився, що його батько іноді лишався ночувати.
Коли Пеггі не всміхається, вона машинально кривить рот, опустивши лівий кутик уст.
— Він — людина надійна. Я його знала і думала, що так буде краще для нас обох.
— Ну ясно!
У відповідь на мій погляд вона лиш стенула плечима.
— Той клаптик паперу ще не всьому кладе кінець.
— Я знаю. Дуже добре знаю. По-моєму, ти забуваєш, що я мав прекрасну нагоду в цьому переконатися.
— Ну, то й не дивися на мене так.
— А як я дивлюся? Я просто бачу, що ти дуже красива, аж надто — практично, тобі і не треба стільки краси,— а мені завжди сумно, коли щось пропадає намарне.
— Ага. Ну, то можеш вважати, що я не хотіла пропадати намарне.
— Але ж ти і з іншими в той час зустрічалася.
— У той час ні. Це ж було відразу після розлучення. Багато років тому, Джо.
— Чого ж тоді Річард так добре усе пам'ятає?
Вона опустила очі, пробігаючи поглядом по держалну мотики аж до опертих без діла зубців; про те, що вона бреше, говорила, здавалось, навіть брудна смужка на чолі, схожа на комету.
— Дивно,— сказав я,— що до інших мені байдуже, а от до Маккейба-бідолахи, який мені чимсь навіть сподобався,— аж ніяк.
— Просто інші для тебе реально не існують,— сказала вона і, відчувши свою нетактовність, додала: — Для мене тепер — теж.— І підставила губи для поцілунку. Я не противився; від губ її лишився присмак теплої пилюки. Вона обняла мене — ті ж самі довгі, світлим пушком вкриті руки, які щойно обіймали Річарда, лягли мені на плечі — і шепнула: — Слухай. Все це було, коли ти ще для мене не існував, і перейматися цим не варто. Це так, ніби ти переймаєшся чимсь, що було ще до твоєї появи на світ. Хіба ти не відчуваєш, що я тебе люблю?
Мені хотілося внести ясність:
— Я відчуваю, що ти — жінка, яка вміє любити, і що бути з тобою в ліжку цим разом припало мені.
— Ні,— сказала вона.— Так виходить, що я звичайна шльондра, а насправді воно не так, і причина якраз у тобі: Це ти зробив мене жінкою, яка вміє любити — тільки ти, бо ти вмієш приймати любов, і цього тебе твоя мама навчила. І це прекрасно.
— Талант слабака,— вважав за потрібне відгукнутися я.
Дорогою ішов Річард з капелюхом. Капелюх був не батьків, а материн — широкий в'єтнамський бриль із плетеної соломки зі стрічкою, що натягувалася під підборіддям і була кріплена шовковим шнурком. Коли я його надягнув, обоє — і Річард, і Пеггі — розсміялися. Довершивши свій блазенський стрій, я почимчикував разом з Річардом через стернисте поле, поміг йому залізти на сидіння й показав, не вмикаючи запалювання, як працювати ручками і педалями. Хлопець — маленький король з ямочками на щоках, возведений на трон під ореолом неба — був^з давал ось, цілком задоволений. Після уроку він пішов назад на город, до Пеггі: тицьнув кулаком їй у живіт, і якусь хвилину я спостерігав, як вони жартома б'ються навкулачки. Поверх їхніх голів, на одній-єдиній дротині, що несла до нашого дому електрику, темніли шпаки та галки, немов розділові знаки невидимого речення. Я сів на трактор і знов узявся косити. Цикорій та золотушник вже позгортали пелюстки, позіщулювались перед загрозою близького дощу. Крізь гущу хмар прорвалася смуга надвечірнього сонця, і на землю впала моя химерна тінь з величезною кулею замість голови. Під капелюхом було сутінкувато і затишно пошурху-вало, мов у курені. Я перевів трактор на четверту швидкість і пустився наввипередки з погодою. Раз ліве колесо провалилось у нору байбака, і від удару я ледь не злетів з сидіння. Весь час поки я вів атаку на свої прямокутники — дві фаланги нескошеної трави,— з-попід хмар, нерухомо пливучи за вітром, назирав канюк. Та ось на руку мені впала крапля; ще одна, наче нігтем, стукнула об капелюх. Фаланги змаліли: одна перетворилась у довгастий трикутник, друга набрала невиразної подоби пісочного годинника. Я спрямував трактор до вершини трикутника, вернувся назад по гіпотенузі і знов повернув до вершини. Об сірий капот вдарила важка крапля і тут же випарувалась. Ще одна. Пробіг Річард, втікаючи червонястим путівцем додому, але Пеггі так само стояла на гребені, вимахуючи мотикою. Дощ, заявивши про себе, вагався, відтягував час; я покінчив з трикутником і взявся до "годинника". По небесній території, помережаній перлистими смугами, швидко простувала розкуйовджена сиза хмара. І врешті дощ, востаннє набравшись духу, зітхнув і пустився на землю, обережно спочатку і ніжно, як з дамського пульверизатора, а тоді з такою неслабнучою силою затарабанив по капелюхові, вмить намочивши мені коліна, що закриті чашечки квітів під цим барабанним дробом аж підскакували,і від дошкульних ударів залисніла трава. Я проїхався ковзким трактором по схилу "годинника", перерізав його і, з'ївши серединку, лишився з двома трикутничками у кілька гін завширшки. На останньому розвороті я із здивуванням помітив чиюсь постать — край поля на дорозі стояла Пеггі під дощем і стежила за мною. В руках у неї була мотика, і, під'їхавши ближче, я побачив, що рудаве її волосся прилипло до голови й спливає просто по обличчю; на опущених повіках, на щоках, що ледь розступилися, наче вона от-от мала посміхнутись, лежав вираз спокійної готовності перетерпіти весь цей шквал фізичних відчуттів — такий вираз буває на лицях померлих. Не всміхнулась вона і тоді, коли я, гуркочучи на вибоїнах, виїхав біля неї на дорогу і крикнув, що вона божевільна,— а просто пішла за трактором, не підводячи очей, мов наложниця з почту в якійсь урочистій процесії, і босі ноги її блищали, обережно вибираючи дорогу між бурої твані й каміння, що його дощ обточував на очах. Мене неабияк зворушило оте її вірне чекання — я думав про тіло, віддане ради мене на поталу дощу, і мріяв дістатись чимшвидше під оборіг, зіскочити з трактора, вхопити її в обійми і кинути просто на засохле болото, змішане з солом'яною січкою, що чорними крупинками пристане до її мокрої білої шкіри. Та оборогу не було, і поки я заводив трактор у вузьке стійло, Пеггі попростувала подвір'ям до будинку, повільно бредучи по траві біля стайні, де я колись бачив, як мати обганяє батька під дощем. День закінчився.