— Я,— сказав Річард,— недавно оповідання читав, то там люди конусоподібні були, а двері — у формі трикутників.
— Платон говорить,— тлумачила йому мати,— що бог сотворив людей круглими, як кулі,— кожен мав по дві голови і по чотири руки і ноги; і не ходили вони, а котилися на шаленій швидкості. А що люди ті були дуже щасливі і сильні, то бог їм позаздрив і порозділював навпіл, з невеличкою різницею, тож тепер кожен шукає своєї половинки. І це називається — любов.
— А що за різниця? — запитав Річард.
— Є одна, дуже маленька різниця,— сказала мати.
— Ви маєте на увазі пеніс?
Цього слова у нас не вживали ніколи; замість нього побутувало — смішно згадати — неіснуюче слівце "пімпик". Пам'ятаю, якось, коли ми з батьком одягалися вранці, мати раптом озвалася з ліжка: "Які у моїх мужчин пімпики великі!" Я відчув, що її вдаваний переляк був не такий уже й вдаваний, що тим більше було не до речі, бо в мене цього добра й на мізинець не ставало, а до батькового я й не приглядався ніколи. Тож Річард, мабуть, добряче її приголомшив.
— Так,— видавила вона.
— Є ще різниця в психології,— докинула Пеггі.
— От у це я ніяк не повірю,— заперечила мати, яка любила розвивати свою думку сама.— Я проста баба і вірю тільки в те, що бачу і можу рукою діткнути.
— І в бога,— сказав Річард.
Голова її від несподіванки сіпнулась уперед, і, щоб якось умотивувати цей мимовільний порух, мати потяглася за шматочком ковбаси.
— В бога?
— Ми про це перед обідом говорили. Він (цебто я) сказав, що ви вірите в бога.
— А ти ні?
Річард глянув на нас — на Пеггі й на мене,— шукаючи підмоги, яка прийшла натомість з боку самої матері. Вона сказала:
— Я бога бачу й дотикаю весь час.
Звернені на неї очі Річарда знов спалахнули зачарованим сяйвом царівни-жаби.
— Якби я його не бачила тут, на фермі, якби жила не тут, а в Нью-Йорку, то, може б, і не вірила. От для чого ця ферма потрібна — дуже потрібна. А то люди забудуть, що існує ще щось поза камінням, склом і метро.
— В Небрасці тих ферм тисячі,— сказав Річард.
— Я не живу в Небрасці.
— Із автостради, сюди їдучи, ми купу ферм бачили.
— Ті ферми мене не цікавлять. Мене цікавить моя ферма. Хлопець помовчав, міркуючи — це було видно по його за-
тиснених губах,— і зміркував правильно: йшлося не про загальний занепад сільського господарства — йшлося про неї саму. І він знов повернувся до свого давнішнього запитання, тільки поставив його трохи інакше:
_ А як її — ферму вашу — можна використати?
Мати, дивлячись на Річарда, тицьнула пальцем в мій бік:
_ Як поле для гольфу, але він каже — це задорого.
_ Там, куди ми з татом ходили, багато такої дикої землі,
і все те використовувалось як заповідник для птахів. Правда, там ще озеро було.
_ А тут,— мовила мати,— можна сказати, заповідник
для людей.
Річард, начебто сміючись, виставив зуби з акуратною борозенкою посередині, але звуку не подав.
— Це те місце,— вела вона,— куди люди можуть приїхати, втекти від світу, як я, на годинку-другу, щоб постесу-вати свої кути і знов стати круглими, як колись.
Мене все оте витійство, в якому бриніла прихована нотка розпачу, геть вчарувавши хлопця, почало дратувати своїм безмірним пафосом.
— Мамо,— втрутився я,— відносно того, що землі бракує, ти явно перебільшуєш. Досить раз сісти в літак, і побачиш — землі в нас скільки завгодно. І дешева, поки її в хід не пустять.
— Цить,— сказала вона.— Ми з Річардом плануєм людський заповідник. Я під грушею квитки продаватиму, а він буде обхід робити і значити хворих* яких треба знищити.
— Дивний заповідник,— сказала Пеггі. — Як концентраційний табір.
— Пеггі.— Очі матері враз налилися слізьми і заблисли на світлі.— Людям треба казати, коли їм пора померти; не можна їм у цьому не помогти — мовляв, здогадайтеся самі,— бо це те, чого людина сама визначити не здатна.
Вона підвелася з-за столу і вийшла, хряснувши затягненими сіткою дверима, і її рожева блузка билася об зелень надворі.
Пополудні почало $биратись на бурю. Прозорі хмарки надули непрозорі опасисті животики, і їх зносило дедалі міцнішим вітром. Сидячи за кермом свого гордовитого трактора, я із захватом спостерігав за тим, що вже встиг забути — які живописні сцени уміють розігрувати хмари у цих пагористих краях. Із жевріючого вогнем хмаровиння, що його чиясь рука стратега розкидала цитаделями по примарному континенту неба, лилися на землю навскісні полотнища світла, тіні і пари; видовище воістину історичне за своїми масштабами, тому всі ці зміщення, переміщення, зіткнення хмар приводили на думку політичні ситуації: ось легкі, мов серпанок, перисті хмарки — аристократія, а ось парламент "баранців" демагогічним підступом завойовує грозова туча. І над усім невідступно тяжить материн сплеск гніву чи, може, туги. Після того як хряснули двері, Пеггі спитала:
— Я сказала щось не те?
— Не знаю, може.
— Що ж я такого сказала?
— Та ніби нічого. Сказала, що думала.
— А що — не можна було? По-моєму, вона вмисне вирішила віднести мої слова тільки до себе.
— Моя мати завжди усе відносить до себе.
— Якби не це, вона б до чого іншого прискіпалась. Весь час накручена, весь час на зводі — орудує своїм норовом, як зброєю.
— Будеш ти така хвора, ще й не такою зброєю орудувати станеш.
Річард сказав:
— Можна, я піду спитаю, чого вона злиться?
— Іди, якщо хочеш.— Мене і вразив, і зворушив цей вияв доброї волі. У його віці я теж грав роль миротворця в сім'ї і перестав грати лише після батькової смерті.— їй подобається розповідати тобі про ферму.
— А мені — слухати. І взагалі мені тут подобається. Він глянув на Пеггі, повернувся, і двері хряснули ще раз —
тепер уже за ним.
Пеггі, беручись до брудного посуду, спитала:
— Що мені робити?
— В якому розумінні?
_ В прямому. Що мені робити цілий день. Чим зайнятися, аби добути якось цю каторжну гостину.
_ Чим хочеш. Книжку читай. Смажся на сонці.
Розпалась іще одна коаліція хмар, затопивши сонячним світлом острівці зелені, що їх було видно крізь шибку дверей на ґанок: клаптик землі в саду, пучки трави під самими східцями, гілку горіха, що нависла над ними, бляклий кущ гортензії, віддвілий кілька місяців тому.