Дві західнонімецькі автоматичні міжпланетні станції запущені до Сонця з метою вивчення навколосонячного космічного простору мали ймення "Геліос".
В країні кельтів сонце обожнювали і його появу після найдовшої ночі 25 грудня святкували кілька днів — як нове народження світила.
Сонце обожнюється і в скандинавській міфології — його персоніфікацією є Соль. В римській міфології бог Сонце теж Соль, його культ в основному був поширений серед селян, чиї урожаї в першу чергу залежали від небесного світила. В образі бога Соля поєднувалися релігійне філософське вчення про Сонце як верховного бога і уява про Сонце як охоронця справедливості, та пропаганда ідей особливої близькості до Сонця імператорів, які зображувалися в сонячній короні — як і Сонце, імператори теж йменувалися "непереможними".
Один з головних індоіранських богів Мітра, чий культ (як і релігія, названа мітраїзмом) був поширений в Малій Азії і у всій Римській імперії, в давнину теж вшановувався як бог денного світила.
В індійській міфології бог Сонця — Сурья. До нього найчастіше зверталися з молитвами, прохаючи здоров’я, багатства, квітучого життя. Як і грецький Геліос, Сурья молодим юнаком роз’їжджав по небу в золотій колісниці — в образі всевидячого небесного ока.
Сім кобилиць
По крутих небесах
Тягнуть твою колісницю,
Полум’яноволосий,
ти пітьму спалюєш радісно
і легко,
і все дихає,
бачить тебе і чує.
До світла —
до тебе всі пориваються…
О славний Сурья,
Наш Сонцебог,
Той, хто бачить далеко!..
У деяких стародавніх країнах сонце було не просто богом — верховним, єдиним справжнім богом.
У шумерів бог неба (як і саме небо) називався Ану (Ан) — він і сидів на небесному троні, як втілення самого сонця. Тим більше, в одному з міфів сказано, що на своєму небі "Ан сяяв", він був верховним богом, шумерським Всевишнім. Але створила небо "Наму — праматір, прародителька всіх великих богів вона створювачка". Вона й створила небо та землю, була уособленням всього первісного, початкового.
У прадавніх корейців існував культ Сонця (власне, Жінки-Сонця), хоч він і не був ідолопоклонницьким.
У ньому — модель загальних космогонічних уявлень давніх корейців про народження і поглинання сонця. Міф про Жінку-Сонце колись був популярним і в Японії, Китаї та в інших країнах Далекого Сходу. У давніх єгиптян богом сонця був Ра. (А втім, сонячний диск спершу з’явився на голові в "божественного сокола" бога Гора).
За єгипетською міфологією Сонце протягом дня постійно змінюється, тож вранішнє сонце єгиптяни називали Хепрі — як запорука існування життя. Вечірнє сонце звалося Атум. А ось денне, "зріле" йменувалося Ра.
Бог сонця Амон-Ра в короні з великим диском у золотій священній барці (плоскодонне річкове судно без палуби) здійснює свій вічний шлях по небу.
Центром культу Ра було місто Іуну (по-грецьки Геліополь, Сонцеград). В давньоєгипетській міфології існує сюжет про юність і старіння Ра — сезонні зміни в природі. Весною багато вологи і ласкаве сонце сприяє росту рослин, Але вже влітку воно стає спекотним, висушує посіви, викликає стурбованість, відчай і гнів людей. За це людей карає гнівне Око Ра, що є втіленням пекучого сонця. (Між іншим, за цим міфом пояснюється "поганою поведінкою людей, які проклинають сонце". Тоді ж як насправді ці прокльони призводять до засухи).
Зберігаючи усталений порядок у світобудові, Ра щоранку випливає на небі і сідає на золотий трон. Яскраво сяє в його короні Око, освітлюючи небо, проганяючи демонів. Завершуючи подорож, Ра знову відправляється в підземний світ вічного мороку, а на землі панує ніч. Сонячний диск йменувався ще Атоном, тож бог Ра здобув друге ім’я — Атон-Ра. Він і став єдиним — справжнім — богом у Давньому Єгипті за царювання Аменхотепа ІV, єгипетського фараона з 1419 р. до н. е. Серед сонцепоклонників та релігійних реформаторів всіх часів і народів він один такий — унікальний і досі ще загадковий, а його реформи все ще викликають інтерес. Це він, заборонивши культ фіванського бога, Амона-Ра, проголосив державною релігією культ Атона-Ра, бога-сонця, нарікши його "царюючим фараоном". Звідтоді, за царювання Аменхотепа бог-сонце зображувався не в образі людини, хоч і з головою сокола, як раніше, а у вигляді кола, від якого вниз спускається багато променів з кистями людських рук на кінцях. Так за Аменхотепа зображувалося сонце — єдиний бог Єгипту. Сам фараон навіть власне ім’я змінив — замість Аменхотеп — "Амон задоволений", став йменуватися Ехнатоном, тобто "Корисний Атону". Ще й оголосив себе пророком сонця, проповідником нової, істинної релігії, її верховним жерцем. Для нього сонце — Атон-Ра — було істинним богом, володарем і творцем всього сущого на землі.
Фараон склав навіть гімн Атону-Сонцю:
Розкішна твоя з’ява на обрії,
Втілений Атон, життєтворець!
На небосхилі вічному сяючи,
Нелічені землі опромінюєш своєю красою,
Над усіма краями
Величний, прекрасний, сяєш високо,
Промінням обнявши рубежі створених тобою земель.
Ти далеко, але проміння твоє тут, на землі,
На лицях людей твоє світло,
але твоє наближення
втаємничене…
Для Аменхотепа-Ехнатона Сонце-Атон — універсальний світовий бог, творець усіх земель і світів. Атон втілюється в сонячному диску, хоч сутність його прихована від людини. Без сонця, співається в гімні Ехнатона, життя завмирає, а при його з’яві вранці — оживає. І в цьому суть його всемогутності.
Коли зникнеш, залишивши західний небозвід,
Суцільною тьмою, як смертю охоплена земля.
Очі не бачать очей,
В спочивальнях сплять,
з головою закутавшись, люди…
За відсутністю сонця вивільнюються всі ворожі сили. Але творча спромога Атона не знає кордонів. Все підвладне Атону — від величних явищ світобудови до непомітного у побуті.
Життям зобов’язаний тобі,
зароджений в жінці плід,
В жили вливаєш ти кров,
Животвориш в материнській утробі маля,
В череві лежачого, ти насичуєш його.
Здібністю дихати ти
наділяєш творіння свої…
Навіть пташаті в шкаралупі дихання даруєш…
Нема ліку різним творінням твоїм.
Різноманітність їх втаємничена від очей людини.
Ти — єдиний творець, рівного нема божества!
За Ехнатоном Атон перебуває вічно. Він єдиний живий творець Всесвіту, люблячий Отець землі, рослин, тварин, людей.