Феномен доби (сходження на голгофу слави)

Страница 13 из 27

Стус Василий

Летіть, летіть, до сонць керуйте,

керуйте в круглий дах!

Скликайте всіх і федеруйте,

розносьте гасла по світах!

Не надавайте значіння Сатурновим вінцям,

доволі жить для себе, черство!

Усім планетам, всім сонцям

свобода, рівність і братерство!

У космічному безмежжі зникає остаточно людська індивідуальність, бо збагнутий по-новому смисл людського існування — бути часткою. Уже не цілим, як було раніше, в часи "Соняшних кларнетів", а — часткою ("один впаде — другий іскриться").

У світі "Соняшних кларнетів" людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту.

Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей "макрокосм" соняшнокларнетівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу.

Світ Верхарна й Вітмена тут украй сформалізовано, використано лише порожню оболонку їхнього високогуманістичного космізму — і все це викликане бажанням позбутися суперечок із самим собою, дискусій із новою добою. Думаю, що сама ідея "Космічного оркестру" виникла як спроба гармоніювати дисгармонійний світ — тільки вже на іншому, умовному, верхоглядному рівні. Тим більше, що особливих підстав для земного оптимізму цей голодний 1921 рік не давав. Починалася нескінченно довга доба — невеселого сьогодні і щасливого майбутнього. Свячена вода цього майбутнього могла чудодійно мінити горе на радість, трагедії на труднощі зростання, злочини — на окремі недоліки.

Щира віра неофіта Тичини починає виказувати свої позитивні і від'ємні якості:

І що там час? І що там вік?

І що поняття "вдень", "уранці"?

Червоний крик, кривавий крик,

червоних сонць протуберанці!

Нема там смутку, суму-гніту,

чужий системам егоїзм.

Там кожен зна свою орбіту,

закон, закон — соціалізм.

Декларативні поетові "філософеми" явно суперечливі. В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір'ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема. І взаємини окремих одиниць космосу — явно машинізовані, планети — лише деталі великого вічного маховика. Цей космос може навчити людей бозна-чого:

Що наші сльози і зойки і крики?

Що всі драми землі в трагедії Космосу?

....................................................................

Скажіть: що сонць системи, як не бризки?

Скажіть: що земля, як не крапка?

І вся людськість хіба не єсть інфузорії

(пожирай, пожирай себе її краплі води)?

Під парасолькою власної атмосфери,

під хмарами дурману і брехні

земля плекає душі парасольні,

які ніколи не розберуться в мапі Космосу.

У ньому, жорстокому, хижому й бездуховному, ніби освячується те страхітливе, що твориться на землі:

Народи йдуть, червоно мають:

свободі путь! свободі путь!

І кров'ю землю напаяють

і знов у землю тліть ідуть.

Але на зміну їм — у муці

другі встають під дзенькіт куль,

що движуть сили революцій

в новий Октябрь, повий іюль.

Поет ніби пробує глянути на сучасну історію з погляду макрокосму (а сам макрокосм — прихована, може, й для самого поета, іноформа майбутнього), знайти оптимізм у тому, що великий світ — такий же жорстокий, як і найновіша людська історія. Особливо відверто це висловлено в VII вірші циклу "Недокровна планета":

Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало —

от звідки кров.

Ах, кров завжди, у різній дозі,

і кожна боротьба похожа на свій вік,—

Тайная вечеря.

Гільйотинні дні.

Аероплань, душе моя, аероплань,

не знижуйся, не падай.

Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня?

Хіба не в усіх розстріляні серця?

І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони

щоночі криком душу розпинають:

О помсти, помсти. Кров за кров.

Кого карать? Сонце, що в артерії землі

пригоршні вогню сипле?

Землю, що без гною негодна родить?

Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр,

а кров завжди, у різній дозі,

і кожна боротьба похожа на свій вік.

Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.

Від такого спроневіреного оптимізму стає моторошно. І зовсім уже не вкладається в голову, що цей, сказати б, соціально-космічний дарвінізм проповідує співець "Соняшних кларнетів".

Правда, часами душа поета відтеплюється, і тоді прокидається жаль за тим, що космічний струс переорав його рідну землю, але й жаль стає якийсь дивно-нетичинівський:

Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують

на ліру "Страшний суд" —

наш страшний суд прийшов.

(Над нами тінь херувима —

благословенна путь! —

Яка музика невловима! —

пропелери гудуть...)

Наш страшний суд прийшов.

Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш.

Це ж він нам плюнув у Дніпро

і розділив надвоє.

І тут же рідний мотив глухне в страшному жасі космічних криз:

В'ють гармати, і детонують всі кінці землі.

Материки колються, провалюються царства,

і бурі на кладовищі народів, наче сурми.

Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,

долучіть свого голосу до голосу сурм!

"Поет на межі", Тичина ще звертається до сучасного "проклятого покоління":

Чому ж ми, прокляте покоління,

чому ж ми не можемо ніяк зійтись,

не можем стати до роботи

і оновити землю?

Але все це — тільки епізодичні скороминущі мотиви: весь жах часу для поета вже узаконений страшним світовим струсом. В країні панує голод — але це тільки "революції язик", отож поета цікавить інше:

Хто, хто засміявся у Європі,

кого на кутні узяло,

що ми тут з голоду здихаєм,

а не даємся ворогам?

І вже абсолютно "політичне грамотно" поет обливає брудом тих, що програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію. Назову тільки головні статті звинувачень, які Тичина кидає проводові еміграції:

В царях знайшли свою опіку і рідню,

в буржуазії власний спокій, лінь і сон...

Це ж ви Республіку пошили у брехню,

і безоглядно повтікали за кордон.

...............................................................

Смішні чужим,(своїм пролетарям чужі1, —

це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює.

В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм,

манжетно дипломатите, — шумить винце...

І міряєте степ родючий, наче крам,

за еполети, за підмогу, за слівце...