Фавст

Страница 3 из 4

Косынка Григорий

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з. ключем журавлиним… Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: "Прокiп Конюшина", а внизу — "Христос Воскресе, Галю…"

— "Христос Воскресе" — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.

— У мене Вiн не воскресне… Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.

— Троє суток карцера… без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.

— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить. отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякi деталi…

— Камеру лишить на неделю передач й… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.

Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл… Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами…

I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: "Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить". I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.

…Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю… Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi:

"Слiпе село лютує,

А Україна кров'ю харка."

Слiпе село… Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: "У моєї рiдної сестри, чуєте?.." Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: "панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв"…

— …Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав… Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:

— Каже менi Однорогов: "Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то… Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?"

Конюшина вiдповiв:

— Ая… Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая… менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися…

Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.

…Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом…

(подати уривки з пiснi, настрiй)

— Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють… Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє..

Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi…

На команду: "Кiннота, на конi!" — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бiр, бором — нiч з вогнями йде: тодi горiлiї бори…

I знову спiвали старої тюремної пiснi:

Слышно там идут…

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь.

Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:

"Тут була остання нiч… Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп… Люди без волi, без бажання навiть…"

Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв.

"Остання нiч" — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував…

— …Сьогоднi — багата кутя, ая… У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала:

"Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!.." I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи: