— Ви говорили тільки тим, кого знаєте? Як щодо Грегорі? — поцікавився Лодж.
— Категорично ні,— одказав я.
— Чому? Він живе в Брайтоні, досить близько для телефонних дзвінків до "Таксі Марконі".
— Він нізащо не покалічив би Адмірала!
— Звідки така певність? Люди не завжди такі, якими здаються, а вбивці частенько навіть кохаються в тваринах. Поки вони не стають їм на шляху. Недавно судили одного типа за вбивство сторожа. Він не виявив жодного жалю, поки йому не сказали, що розчерепив тоді й голову собаці. Тут він заридав.
— Зворушлива казка, тільки вона не стосується Піта.
— У вас є докази? — наполягав Лодж.
— Є,— кинув я сердито, бо це ображало мого друга.
— Ну, а як щодо жокеїв?
— Я не можу повірити, щоб жокей вчинив таку підлоту. I ще одне: перегони були другим пунктом програми, і за них узялися тільки тому, що над фірмою "Таксі Марконі" з'явилася занепала букмекерська фірма.
— Що ж, може, й так,— кинув Лодж.
— А що, як попередній власник "Таксі Марконі" фальсифікував продаж, аби замести сліди? — додав батько.
— Ви маєте на увазі Кліффорда Тюдора? — запитав Лодж.
Батько кивнув, і Лодж обернувся до мене.
— Тюдор скрізь так і пре на очі,— потвердив я.— Він знав Білла, і в останнього виявилась його адреса.— Я сягнув рукою до кишені піджака, вийняв конверт і ще раз глянув на нього.— Тюдор казав мені, що прохав Білла скакати на його рисаку.
— Коли? — підскочив Лодж.
— Я підвозив його в Брайтон з Пламптонського іподрому через чотири дні після смерті Білла. Ми говорили з ним про загиблого.
— А далі?
— На рисаках Тюдора... до останнього часу скакав наш хабарник Джо Нантвич. Саме на його Болінгброці Джо одного разу виграв заїзд, коли йому наказували цього не робити... Зате в Челтенхемі він пас задніх, і Тюдор влаштував йому бучу.
— Гра в піжмурки,— вигукнув батько.
Я прихилився до рами головою і вичавив:
— Не думаю, щоб це був Тюдор.
— Чому? — спитав Лодж.— У нього прекрасний організаторський хист, він живе в Брайтоні, він власник таксі, він найняв Нантвича, до того ж добре знав майора Девідсона. Поки що він видається мені найбільш підозрілим.
— Ні,— мовив я стомлено.— Найміцніша ниточка у нас — водії "Таксі Марконі". Той, хто послав їх з фургоном, не сподівався, що я когось можу впізнати. А от Кліффорд Тюдор знав це. Він стояв поряд зі мною під час сутички водіїв і добре розумів, що я встигну їх роздивитися.
— I все-таки я не знімаю з нього підозри,— заявив Лодж, складаючи папери та запихаючи їх у портфель.— Злочинці завжди роблять дурні помилки.
Я мовив:
— Коли ми застукаємо вашого Клода Тіверіджа, то він скоріш усього виявиться тим, кого я досі в вічі не бачив і навіть не чув про нього.
Мені самому хотілося в це вірити, бо не бажав уявити собі ще одну можливість, яку відкидав з таким острахом, що навіть боявся натякнути Лоджеві.
Хто, крім Тюдора, знав до випадку з фургоном, що я збираюся мстити за Білла? Кет. А кому вона про те говорила? Дядечкові Джорджу, котрий, як я давно підозрював, ховав за личиною добродушного товстуна вельми вбоге й хиже нутро.
Дядечко Джордж раптом купив своїй небозі коня. Навіщо? "Щоб поширити коло її інтересів". Але ж від неї він також знатиме, що відбувається під час змагань.
До того ж він поставив Піднебесного саме туди, де тренували коня Білла. Просто збіг обставин... Чи початок інтриги, яка закінчилася смертю жокея?
Усе було таке неясне й бездоказове. Все трималось лише на припущеннях, і тільки отой переляк на обличчі старого, коли Кет розповідала про "Блакитне каченя", давав якийсь натяк на підозру. "Раптовий розлад шлунка",—і викрутився він. Можливо, й так.
А ота зброя в його кабінеті, ритуальні знаряддя тубільців, скальп... Що воно, цяцьки нелюда, який кохається в насильстві? Чи того, хто його не терпить? А може. в ньому поєднується і те й друге?
Сцілла зайшла до вітальні, тримаючи мідну вазу з нарцисами. Поставила їх на столик біля мене, і весняне сонце заграло в їх жовтих чашечках, які здавалися зірками й відливали золотом на її стомленому обличчі, поки вона, схилившись, перебирала їх пальцями.
Вона метнула на мене погляд і обернулася до батька й інспектора.
— Аллан виглядає змученим,— мовила.— Чим ви тут займаєтесь?
— Та так, гомонимо,— посміхнувсь я.
— Ти знову потрапиш до лікарні, коли не будеш берегтися,— лагідно докорила вона й запропонувала всім кави,
Я був радий цій несподіваній перерві, мені не хотілося сперечатися про заходи, які доведеться вжити проти Клода Тіверіджа. Кожен мій крок у цьому напрямі наближав час помсти — це так, але і в кожному його кроці я бачив новий доказ. Моя затьмарена пам'ять все ще ховала щось надто важливе, саме те, що викликало моє падіння в Брістолі, але воно нітрохи не відвертало мене від розслідування.
Я таки візьмуся за того Тіверіджа! Він кинеться в бій і тим самим викаже себе, як ото постріл у темряві видає стрільця.
14
Джо Нантвич перший знайшов стрільця.
Через вісім днів після візиту Лоджа я поїхав на змагання в Західному Сассексі, відвідавши також свою контору в Лондоні. Мої рубці поблідли й злупилися, ребра й ключиця більше не боліли, і навіть постійний головний біль почав нарешті вщухати.
Насвистуючи, я зайшов до роздягальні й простягнув Клемові свій новий шолом, що його вранці купив за три гінеї у Бейтса на Джермін-стріт.
Вагарня була порожня, й захоплені вигуки або розчаровані зітхання, які долинали з трибун, свідчили, що скачки почалися. Клем, прибираючи роздягальню, що виглядала наче після шаленого вихору, котрий завжди зчиняють жокеї під час перевдягання в спортивну форму, біганини до вагів і шикування в паддоку, радо зустрів мене й потиснув руку.
— Вітаю з поверненням, сер,— сказав він, беручи шолом. Потім надряпав моє ім'я кульковою ручкою на пластирі й наклеїв бирку до шолома.— Думаю, вам не скоро знадобиться новий.— I притис пластир великим пальцем.
— Завтра починаю тренуватися, Клеме. Приготуйте спорядження й велике сідло. Вага тепер для мене не проблема. Отож скакатиму на Адміралі.
— Найлегша вага,— хитнув головою Клем.— I купа свинцю, до якого Адмірал не звик. Майор Девідсон до нього ніколи не вдавався.— Клем зиркнув на мене й додав: — Ви втратили фунтів чотири.