— Ви впали з коня.
— А хто я?
Він поклацав себе олівцем по зубах і деякий час пильно дивився на мене. Молодий, з грубуватими рисами обличчя, пухнастим, уже доволі рідким білявим волоссям і вельми розумними світло-блакитними очима.
— Мабуть, краще буде, коли ви самі пригадаєте. Певен, що вам це вдасться. Не турбуйтеся. Не сушіть собі голови. Спочивайте, і все стане. само собою зрозумілим, Якщо не одразу,— а воно так і належить,— то поступово, крихта по крихті, ви все пригадаєте, крім, можливо, самого падіння.
— А що в мене принаймні?
— Струс мозку. Що ж до...— Він оглянув мене з голови до ніг.— Зламана ключиця. Тріснули чотири ребра. Безліч синяків та подряпин.
— Слава богу, нічого серйозного,— ледве вичавив я. Він розкрив рота од здивування й раптом розреготався.
— Атож, нічого серйозного! Такі вже ви — всі навіжені!
— Хто "ми"?
— Яка різниця? Скоро самі пригадаєте. Засніть, якщо можете, а прокинетесь — будете знати!
Я послухався, заплющивсь і одразу заснув. Снилося, ніби чую хрипкий голос, що лине з вази, повної червоного й жовтого шафрану; він весь час погрожував і розпалив мене до того, що захотілося кричати, та я зрозумів, що то мій власний шепіт, а шафран перетворився на густо-зелені гаї з рожевими птахами, які миготіли в напівтемряві. Потім здалося, що я лечу й, силкуючись щось там розгледіти, безсило падаю на землю.
— Гепнувся з дерева,— промимрив я (колись таке трапилось зі мною в дитинстві).
Хтось говорив поряд. Я розплющив очі й побачив доктора Мітчема.
— З якого дерева? — запитав він.
— У лісі. Я вдарився головою, а коли очумався, батько стояв на колінах поруч мене.
Знову знайомий голос. Я повернув голову.
Він сидів обіч, міцний, засмаглий, гарно вдягнений, як на свої сорок шість років зовсім ще молодий.
— Ти? Тут?!
— Ви знаєте, хто це? — допитувався Мітчем,
— Мій батько.
— А як вас звати?
— Аллан Йорк,— розсердився я, і все одразу прояснилося. Тепер я пам'ятав кожну подробицю до того ранку, коли поїхав на Брістольські перегони. А що сталося потім — чорне провалля.
— Як ти сюди потрапив? — запитав я батька.
— Сів на літак і прилетів. Місіс Девідсон подзвонила, що ти розбився й лежиш у лікарні.
— Давно?..— почав я.
— Чи давно без тями? — перепитав доктор Мітчем.— Зараз неділя, ранок. Отже, дві з половиною доби. Це непогано, коли взяти до уваги, як ви побились. Я зберіг ваш шолом, аби показати.— Він одчинив шафку й видобув рештки шолома, який врятував мені життя.
— Доведеться купити новий,— пожалкував я.
— Навіжений! Всі ви навіжені! — вигукнув доктор Мітчем.
Тепер я знав, на що він натякає. Я осміхнувся, але посмішка вийшла крива, бо половина мого лиця геть розпухла, була непорушна й боліла. Я підніс ліву руку, щоб помацати пухлину, але рука звелася лише дюймів на шість і безсило впала: плече штрикнуло пекучим болем. Хоч воно було міцно перев'язане бинтом я майже почув, як скрегочуть, натикаючись одна на одну, побиті кістки.
І ніби по команді, всі болі в моєму тілі раптом ожили й злилися в одну суцільну муку, Я хотів передихнути, але зламані ребра висловили протест. Весело, нічого не скажеш!
Я заплющив очі.
— Що з ним? — похопився батько.
— Нічого особливого,— заспокоїв доктор Мітчем.— Мабуть, дають себе знати переломи. Я дам йому щось заспокійливе.
— Завтра встану,— заявив я.— I вже ж не раз падав. I ключиці ламав. Це ненадовго.— А сам тим часом подумав: кепська історія.
— Завтра? Й не думайте! — озвався доктор Мітчем.— Тиждень цілковитого спокою. У вас струс мозку.
— Я не можу тиждень валятися,— обурився я.— У мене буде тоді сила, як у блохи, а мені ж скакати в Ліверпулі.
— Коли? — підозріло спитав доктор Мітчем.
— Двадцять четвертого березня.
Запала мовчанка — вони зважували мої слова,
— Тобто у майбутній четвер,— зауважив батько.
— Навіть викиньте з голови! — суворо гримнув доктор Мітчем.
— Обіцяй мені,— попрохав батечко.
Я розплющив очі й глянув на нього. Уперше в житті його обличчя було стурбоване, і я зрозумів, що багато важу для нього. Адже я був одинаком, і цілих десять років після смерті матері він виховував мене, не передаючи економкам, гувернанткам чи інтернатам, як це вчинив би будь-хто з подібних багатіїв. Він сам гаяв час, бавлячись зі мною або навчаючи мене, дбав, щоб я ще дитиною був щасливий та вмів користуватися грішми. Він привчив мене не боятися труднощів і небезпек, але скакати в Ліверпулі в такому стані було ризиковано — я бачив це з його стурбованого обличчя.
— Обіцяю,— озвався я.— Не буду змагатися в Ліверпулі цього місяця. Але в наступному — буду обов'язково.
— Гаразд. Домовилися.— Він посміхнувся і встав.— Я ще забіжу ввечері.
— Де ти зупинився? I взагалі — де ми зараз?..
— У Брістольському шпиталі, а я мешкаю у місіс Девідсон.
— Виходить, я гепнувся під час Брістольських перегонів... на Паліндромі.— Батько хитнув.— А як він... не розбився?
— Ні, він у стайні Піта Грегорі. Ніхто не бачив, як і чому він упав,— лив суцільний дощ. Грегорі каже, що ти передчував це падіння, і прохав передати, що все зробив, як ти хотів.
— Нічого не пам'ятаю. Навіть гадки не маю, що саме прохав. Цікаво...
Доктор Мітчем і батьком пішли, а я все намагався відновити те, що вилетіло з голови. З'явилося відчуття, ніби якусь мить тому я знав щось дуже важливе, але, скільки не мучився, міг пригадати лише те, як добирався до Брістольського іподрому, а далі все уривалося.
Решта дня тяглася довго й болісно, найменший порух викликав скрегіт та волання всіх моїх потрощених кісток. Мене й раніш топтали коні, але те було ніщо в порівнянні з цим дурнуватим падінням, і, хоч я не міг бачити, розумів, що все моє тіло вкрите кривавими струпами й синцями, які потім розпливуться й почорніють, стануть жовтими, а лице моє нагадуватиме райдугу, до того ж мали бути два велетенські синяки під очима.
Таблетки, що їх прислав мені доктор Мітчем напрочуд білозубою сестрою, подіяли менше, ніж я сподівався. Лежачи з напіврозплющеними очима, я марив, ніби пливу під яскравим сонцем по морю і мої болючі кістки й розколота голова хитаються на повільних хвилях. Я домалював цю картину чайками, білими хмарками й малечею, що бавиться на мілині. Все це дуже заспокоювало, поки не рухався.