Я знову глянув на останні записи. Ставка на Адмірала. Можливий виграш — десять фунтів, позначив Білл. Дата — день його смерті. Що б там не казали йому про "падіння", він вважав це просто жартом і поставив сам на себе, не беручи того до уваги. Дуже хотілося б знати, що то за "жарт". Він розповів про це Піту, який цілком був заклопотаний своїми кіньми. I жодним словом не обмовився Сціллі чи ще комусь. Може, вважав це такою дрібницею, що просто забув.
Я склав записники і взявся за останню шухляду. Серед папірців виявилось п'ятнадцять або двадцять талонів, виданих букмекерами під час змагань. Коли ставку програно, гравці викидають їх, а не ховають до письмового столу.
— Навіщо Білл зберігав ці талони? — запитав я.
— А хіба ти забув, як Генрі ними захоплювався? Навіть коли охолов, Білл продовжував їх приносити. Мабуть, зберігав на той випадок, може, Уїльяму теж забагнеться гратись у букмекерів.
Так, я пам'ятав. Мені доводилося ставити на безліч рисаків по півпенса, коли Генрі проводив "змагання". Талони, що їх він видавав, жодного разу не вигравали.
Ті, що приносив Білл, були від багатьох букмекерів. Він любив сам штовхатися поміж них і платив готівкою, а не йшов до тоталізатора.
— Ти хочеш зберегти їх для Уїльяма? — допитувався я.
— Хай будуть.
Я запхнув їх до столу й покінчив з марудною роботою. Було вже пізно. Ми пішли до вітальні, розтопили камін та всілися в крісла.
— Аллане, хочу подарувати тобі щось із речей Білла. Я довго думала і, по-моєму, добре вибрала.— Вона одвела очі в бік каміна й простягла руки до вогню.— Ти дістанеш Адмірала...
— Ні! — вигукнув я.
— Чому? — вигляд у неї був розчарований.
— Люба моя, це надто дорогий подарунок. Я думав, річ ітиме про портсигар або калитку для тютюну. Ти не можеш віддати мені Адмірала. Він коштує кілька тисяч. Продай його або доручи жокеям, коли хочеш зберегти. А мені ти не маєш права віддавати. Я вчинив би нечесно щодо тебе й дітей, коли б узяв його.
— Може, він і коштує кілька тисяч; Та я не можу його продати. Він надто багато важив для Білла. Продати, особливо зараз — ні... Але, як ти знаєш, тримати його я теж не маю змоги. Після Білла зосталися борги. Коли ж подарую його тобі, знатиму, що він у надійних руках. Така доля скакуна порадувала б Білла, я певна. Як бачиш, я все зважила, отож не відмовляйся, прошу тебе.
Вона твердо вирішила.
— Тоді я візьму його тимчасово, скажімо, найму...
— Ні, в подарунок. Од Білла, якщо хочеш.
Мені довелося погодитись, і я дякував Сціллі, як тільки міг.
Вранці, ще вдосвіта, я поїхав до стаєнь Піта Грегорі, щоб поплигати з Безнадійним на учбових бар'єрах. Мрячило, але я недарма так далеко добирався — ми все-таки вивели коня. Безнадійний посковзнувся перед першою перешкодою й потім уже неохоче брав інші.
Ми облишили все й пішли до Піта на квартиру. Я сказав йому, що Адмірал мій і що тепер скакатиму на ньому.
Він повідомив:
— Його записано на Великий приз у Ліверпулі.
— Чудово! — захоплено вигукнув я. Бо ще жодного разу не брав участі в таких солідних змаганнях, і несподівана перспектива бути там за два тижні підбадьорила мене.
— Хочеш спробувати?
— А чому б і ні?
Ми зважили шанси інших моїх коней, і Піт заявив, що Паліндром у відмінній формі після Челтенхема й може показати себе в Брістолі. Ми вийшли подивитися на нього, і я оглянув також хвору ногу Піднебесного. Опух ще не спав, але вже йшлося на краще.
Од Піта я поїхав до Брайтона, залишивши свій "лотос" на зупинці, як і завжди. Біля брайтонського вокзалу насамперед глянув на таксі. На майдані стояло три машини без жовтих щитків. Я кинувся шукати контору "Марконі" — адресу взяв із телефонного довідника.
Я не мав чітко визначеного плану, але був певен, що ключ до таємниці десь саме тут — у Брайтоні. Отож вирішив діяти не гаючись. Мої пошуки на іподромі ні до чого не привели, окрім хрипкої погрози телефоном.
Контора "Марконі" містилася в нижньому поверсі особняка часів Регентства. Я зайшов до вузького холу.
Праворуч були сходи, а ліворуч — двоє дверей. Треті, з табличкою "Управитель", ховалися в кінці коридора. На найближчих до мене чорнів напис "Довідкове бюро", і я зайшов.
Колись це була елегантна кімната, і навіть конторське обладнання її не псувало. Дві молоденькі друкарки сиділи за столиками, а крізь прочинені двері я побачив телефоністку перед розподільним щитком. Вона з кимось розмовляла.
— Так, пані, таксі прийде до вас за три хвилини. Дякую!
У неї був високий голос з приємним тембром. Друкарки глянули на мене. Обидві були у вузьких светрах і дуже нафарбовані. Я звернувся до ближчої.
— Пробачте... я хотів би замовити кілька машин... до весілля. Моя сестра бере шлюб,— вигадував я, прибравши собі навіть сестру.— Це можна здійснити?
— Звичайно, можна,— відказала вона.— Ось я запитаю управителя. Він завжди сам приймає такі замовлення.
— Я поки що тільки цікавлюсь,— поспішив я пояснити.— Сестра прохала... звернутися до кількох фірм, аби взнати, де... вигідніше. Я не можу оформити заявки, поки не дістану її згоди.
— Атож,— мовила вона.— Тоді я попрошу містера Філдера поговорити з вами.
I пішла до кімнати управителя.
Я тим часом усміхався до іншої, що взялася поправляти собі зачіску, та дослухався до голосу телефоністки.
— Одну хвилинку, сер. Я спершу з'ясую, чи є там поблизу машина.— I, повернувши вмикач, стала викликати: — Хоу-2, відповідайте! Негайно відгукніться, будь-яка машина в Хоу-2!
Тиша, потім чоловічий голос пробубонів:
— Здається, жодної в Хоу-2, Меріголд. Я можу доїхати туди за п'ять хвилин, бо щойно висадив пасажира на Ленджбері-плейс.
— Гаразд, Джіме.— Вона вказала адресу й перемкнула телефон: — Таксі прийде через п'ять хвилин, сер, пробачте, але у нас немає ближчих машин. Дякую, сер.
Не встигла вона закінчити, як знову пролунав дзвоник.
— "Таксі Марконі". Чим можу служити?
У холі заклацали каблучки. Дівчина поверталась од Філдера.
— Управитель просить вас, сер.
— Дякую,— мовив я і пройшов крізь хол у відчинені в глибині двері.
Назустріч мені звівся й простягнув руку огрядний, міцно збудований, чемний чоловік років за сорок. Брюнет, в окулярах з чорною оправою й холодними синіми очима. Він здавався надто імпозантним і надто досвідченим клерком для такої посади,