Панас Кандзюба йшов проти громади.
А він не згоден. Се буде бунт.
— Тю, який бунт?
— Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
— Чекай, діждешся.
— Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
— Та добре, добре, а поки що...
— Це буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок — але бунтувать проти пана цілим селом, на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
— Ось бачиш... ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.
— Бачите... ось!
Так Панаса і облишили.
* * *
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
— Мамо. хтось стука в вікно.
Вікно? яке там вікно?
Справді щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
— Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
— Йдіть на гуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
— Нещастя! — повторяє за ним Маланка.
— Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, боже...
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота... Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з гуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, аж Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Гуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір'ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють.
— Він, бачите, був в апаратній...
— Біля машини, значить...
— Біля машини, — каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестерня раптом і того... і повернулась...
— І повернулась, — каже Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий... там фершал.
Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди...
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
— Андрійку, що ти зробив з собою?
Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став... Збери мої пальці....
— Що ти кажеш Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю... Я ними хліб заробляв... Ой... боже мій, боже...
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п'ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці, — жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну їми — а все кортить — так і болять. Ти їх поховала?
— Авжеж. На городі.
— Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як що? Піду на гуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.
— Се добра справа,— кричав Андрій.— Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя — тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне...
Толі ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п'ять рублів дали, а скільки мороки...
— От і маєш, Андрійку, гуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
* * *
— Мамо... що я вам скажу..
— А що там, Гафійко?
Гафійка нерішуче мовчала.
— Та кажи вже, кажи...
— Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
— Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти — куди їм? А настане зима...
— Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала вголос:
— Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
— Багачі! фабриканти! зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
— Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною... То така має бути правда на світі? А, сто сот крот...
Андрій від Хоми перейняв лайку. Він нахвалявся:
— Це їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.
Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
— Що ти зробиш йому, гладкому?—думав Андрій.— У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо оддав гроші за неї. Правду казав той Гуща...