Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше.
— Скільки тобі років? — питає Мишко.
— Дев'яносто п'ять. А тобі?
— А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.
— А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.
— А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, — каже Мишко.
— У! А я море міг переплисти!
— Подумаєш — море! Я океан перепливав!
— А я колись літати вмів!
— Ану, полети!
— Зараз не можу: розучився.
— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила.
— Брешеш!
— Ні, правда!
— Чому ж ти не вмер?
— А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.
— Без голови?
— Атож, без голови. Навіщо мені голова?
— Як же ти йшов без голови?
— Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна!
— Чому ж ти тепер з головою?
— Друга виросла.
"Ловко придумав!" — позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка.
— Ну, це що! — сказав він. — От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!
— Оце-то збрехав! — засміявся Мишко.
— Зовсім ні.
— Чому ж ти тепер живий?
— Та він же мене потім виплюнув.
Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
— Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні…
— Знаю, знаю! — загаласував Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
— Нічого схожого. Я не про це.
— Ну, гаразд. Бреши далі.
— От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і зробив з нього млинець.
— Ха-ха-ха! Оце брехні!
— А от і не брехні!
— Як же ти міг розчавити автобус?
— Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.
— Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав.
— Овва, куди гайнув! — засміявся Мишко.
— Не віриш? Слово честі!
— На чому ж ти літав?
— На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!
— Що ж ти там на Місяці бачив?
— Ну, що… — зам'явся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив.
— Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав!
— Звичайно, літав.
— Чому ж нічого не бачив?
— А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…
— А-а, — протягнув Мишко. — Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:
— Ну й брешуть! І вам не соромно?
— А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.
— Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли роботу!
— А ти думаєш, легко вигадувати?
— Простісінько!
— Ну, вигадай що-небудь.
— Зараз… — сказав Ігор. — Будь ласка.
Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.
— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….
— Ну, що ти все "е" та "е"!
— Зараз! Дайте подумати.
— Ну, думай, думай!
— Е-е-е, — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз… е-е-е…
— Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько!
— Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився.
— Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик.
— Нічого. Як було, так і розповів.
— А казав, — вигадувати майстер!
— Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
— Яка користь?
— А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?" Я кажу: "Іра". Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.
— Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко.
— А тобі що?
— Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От!
— Самі ви брехуни!
— Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти.
— Я й сам з вами не сидітиму.
Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
— Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо, щоб було однаково.
— Ходімо.
На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
— Ти чого ревла? — питає Мишко.
— Мене мама гуляти не пускала.
— За що?
— За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав.
— Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко.
— І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик.
— А ви хіба самі не хочете?
— Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик.
— Краще це морозиво на трьох розділімо, — запропонувала Іра.
— Правильно! — сказав Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
— Смачна річ! — сказав Мишко. — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв ціле відро морозива.
— Ну, ти вигадуєш усе! — засміялась Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв?
— Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…