– Графе, – сказав я йому після того, як ми обмінялися звичайними привітаннями, – не розумію, навіщо вам треба, щоб я привів вас до Гобсека, – адже він найчемніший і найлагідніший з усіх лихварів. Він вам позичить грошей, якщо в нього є, або, певніше, якщо ви дасте йому надійні гарантії.
– Пане Дервіль, – відповів де Трай, – у мене й гадки немає примушувати вас зробити мені цю послугу, хоч учора ви мені й пообіцяли.
"Сто чортів! – вигукнув я в думці. – Невже я дозволю цьому чоловікові думати, що я не вмію додержувати свого слова?"
– Я вчора вже мав честь вам сказати, що дуже невчасно посварився з батечком Гобсеком, – зауважив граф. – Адже в усьому Парижі, крім нього, не зна йдеш фінансиста, який наприкінці місяця, коли ще не підведено баланс, може вмить відвалити сотню тисяч франків. Отож я і просив вас помирити мене з ним. Але не будемо більше говорити про це…
І пан де Трай, глянувши на мене з чемно-образливою усмішкою, зібрався йти.
– Добре, я поїду з вами до нього, – сказав я. Коли ми приїхали на вулицю де Гре, денді почав озиратися навколо так пильно й занепокоєно, що я був вражений. Його обличчя то полотніло, то червоніло, то жовкло, коли він побачив двері дому, де жив Гобсек, піт зросив йому чоло. Ми саме сходили з кабріолета, як на вулицю де Гре з-за рогу завернув фіакр. Соколиний зір Де Трая одразу розглядів, у глибині карети жінку. Вираз майже дикої радості осяяв його – обличчя. Він гукнув якогось хлопчика, що проходив мимо, і дав йому подержати свого коня. Ми ввійшли до старого дисконтера.
– Пане Гобсек, – звернувся я до нього, – я привів до вас одного з найкращих моїх друзів. (Довіряю йо му стільки ж, як і чортові, – шепнув я старому на вухо). Сподіваюся, що, знаючи мене, ви йому поверне те свою ласку (за звичайні проценти) і визволите його з скрутного становища (якщо це для вас вигідне діло).
Пан де Трай вклонився лихвареві; сів і, приготувавшись слухати, прибрав улесливу позу, граціозна догідливість якої будь-кого підкупила б; але мій Гобсек сидів у кріслі перед каміном нерухомо, як завжди, байдужий. Він скидався на статую Вольтера у перистилі Французької комедії, освітлену вечірніми вогнями. Замість привітання він ледь підняв потертий картуз, що прикривав йому голову, і смужка голого черепа, жовтого, як мармур, майнувши, ще більше підкреслила цю схожість.
– У мене є гроші тільки для моїх постійних клієнтів, – сказав він.
– Ви, отже, дуже розгнівались на мене за те, що я пішов розорятися до інших, а не до вас? – відповів, сміючись, граф.
– Розорятися? – іронічно повторив Гобсек.
– Ви хочете сказати, що не можна розорити людяну, в якої нічого немає? Ану, спробуйте знайти в Парижі людину з таким капіталом, як у мене, – вигукнув дженджик і, вставши, повернувся на каблуках. У цій блазенській вихватці було щось серйозне, але вона не розворушила Гобсека. – Хіба я не близький друг Ронкеролів, де Марсе, Франкессіні, обох Ванденесів, Ажуда-Пінто, одне слово, всіх наймодніших у Парижі молодих людей? Я незмінний партнер у картярській грі одного відомого вам принца і посла. У мене є прибутки в Лондоні, в Карлсбаді, в Бадені, в Баті. Хіба це не блискуче ремесло?
– Правда.
– Ви робите з мене губку, хай вам чорт! Примушуєте мене вбирати в себе гроші світського товариства, а в скрутну для мене мить, як губку, вичавлюєте. Але глядіть, з вами станеться те саме. Смерть і вас вичавить, як губку.
– Можливо.
– Якби не було марнотратників, що б ви робили? Ми один для одного конче потрібні, ми невіддільні, як душа і тіло.
– Правильно.
– Отже, вашу руку, батечку Гобсек! Будьте великодушні, якщо все це правда, правильно і можливо.
– Ви прийшли до мене, – холодно відповів лихвар, – бо Жірар, Пальма, Вербруст і Жігонне ситі донесхочу вашими векселями і всім їх нав’язують, хоч вони завдають п’ятдесят процентів збитку. Однак мої колеги заплатили, мабуть, тільки половину їх вартості, виходить, ці векселі не варті й двадцяти п’яти процентів. Ні, уклінно дякую! Хіба я можу, додержуючи правил пристойності, – казав Гобсек, – позичити хоч гріш людині, що заборгувала триста тисяч франків і не має й шага за душею? Позавчора на балу у барона Нусінгена ви програли десять тисяч франків.
– Пане, – відповів граф, з винятковим зухвальством змірявши старого поглядом, – мої справи вас не обходять. У кого є строк, той нічого не винен.
– Правда.
– Мої векселі буде оплачено.
– Можливо.
– І зараз справа зводиться до того, чи дам я вам надійні гарантії на суму, яку я хочу у вас позичити.
– Правильно.
З вулиці долетів шум фіакра, що під’їжджав до будинку.
– Зараз я вам принесу дещо, і, думаю, ви будете задоволені, – заявив молодик.
– О сину мій! – вигукнув Гобсек, підводячись і потискаючи мені руку, як тільки граф зник за дверима. Якщо заклад у нього цінний, ти врятував мені життя. Адже я мало не вмер! Вербруст і Жігонне хотіли поглузувати з мене: А завдяки тобі я сам сьогодні ввечері посміюся з них.
У радості старого було щось страшне. Він уперше виявив свої почуття при мені. Хоч яка скороминуща була ця радість, але вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.
– Зробіть мені ласку, побудьте тут, – додав Гобсек. – Хоч я й озброєний і стріляю влучно, бо я колись полював на тигрів і доводилося мені на палубі битися не на життя, а на смерть в абордажній сутичці, але все-таки побоююсь цього елегантного дурисвіта.
Старий підійшов до письмового стола і сів у крісло. Обличчя йому стало блідим і спокійним.
– Так, так, – промовив він, повертаючись до мене. – Ви напевно побачите зараз ту красуню, про яку я вам колись розповідав. Я чую в коридорі кроки аристократичних ніжок.
І справді, молодий дженджик увійшов під руку з жінкою, в якій я одразу впізнав ту саму графиню, що колись ранком змалював Гобсек; то була одна а двох дочок старого Горіо.
Графиня зразу не помітила мене, бо я стояв у ніші вікна, повернувшись лицем до шибки. Входячи у вогку похмуру кімнату лихваря, вона скинула на Максима де Трай недовірливим оком. Жінка була така гарна, що, незважаючи на всі її гріхи, мені стало шкода її. Якась страшна туга гризла їй серце, і горде лице з шляхетними рисами спотворював погано прихований біль. Цей дженджик став її злим генієм. Я здивувався прозорливості Гобсека, що чотири роки тому вгадав долю цих двох людей з першого ж векселя.