– Пане, – вигукнула молода жінка, звертаючись до Гобсека, – Я приймаю вашу пропозицію.
– Отож-то! – відповів старий. – Трудненько ж добитися вашої згоди, моя красуне. – Вів підписав банківський чек на п’ятдесят тисяч франків і подав його графу. – А тепер, – сказав він з усмішкою, схожою на вольтерівську, – на решт платіжної суми я дам вам на тридцять тисяч франків дуже надійні векселі. Це все одно, що золото в злитках. Граф де Трай тільки що мені сказав: "Мої векселі завжди буде сплачено", – додав Гобсек, подаючи графині підписані графом векселі і що їх напередодні опротестував один з товаришів Гобсека і, мабуть, продав йому за безцінь.
Максим де Трай вибухнув ревом, серед якого ясно пролунали слова: "Старий шахрай!"
Гобсек, і бровою не повівши, вийняв із картонного футляра два пістолети і спокійно мовив:
– Я ображений, я стрілятиму перший.
– Максиме, попросіть у пана Гобсека пробачення, – благально скрикнула графиня, вся тремтячи.
– Пане, я не мав наміру вас образити, – пробелькотів граф.
– Я це чудово знаю, – спокійно відповів Гобсек. – Ваш намір був тільки в тому, щоб не сплатити по своїх векселях.
Графиня підвелася, вклонилась і вийшла, певне, охоплена жахом. Де Трай мусив іти за нею, але, перш ніж вийти, сказав:
– Якщо ви, панове, прохопитесь хоч одним нескромним словом про все це, то проллється або ваша, або моя кров.
– Амінь, – відповів йому Гобсек, ховаючи пістолети. – Щоб пролити свою кров, треба її мати, мій любий, а в тебе в жилах замість крові – грязь.
Коли двері зачинилися і обидва екіпажі від’їхали, Гобсек схопився з місця і, пританцьовуючи, закричав:
– Брильянти мої! Брильянти мої! Чудові брильянти! Які брильянти! І дешево дісталися! Ага, Вербрусте і Жігонне, ви хотіли обдурити старого батечка Гобсека. Я – ваш володар. Мені за платили сповна-!. Якими дурнями вони сидітимуть сьогодні ввечері, коли я між двома партіями в доміно розкажу їм про це дільце!
– Ця похмура радість, цей злобний тріумф дикуна, що заволодів кількома прозорими камінцями, – приголомшили мене. Я остовпів, онімів.
– Ага! Ти ще тут, мій хлопчику? – сказав він. – Ми сьогодні пообідаємо разом. Ми розважимося в тебе, адже в мене господарства немає, а всі ці ресторатори з їхніми підливами, соусами, винами можуть самого чорта отруїти.
Помітивши вираз мого обличчя, він ураз став знову холодно-байдужий.
– Ви цього не зрозумієте, – сказав він, сідаючи біля каміна, на який він поставив на жаровні бляшану каструльку з молоком. – Може, поснідаєте зі мною? – додав. – Тут, либонь, вистачить на двох.
– Дякую, – відповів я. – Я снідаю тільки ополудні.
Цієї миті у коридорі почулись поспішні кроки.
Хтось спинився перед Гобсековими дверима і щосили загрюкав. Лихвар подивився у віконце і відчинив двері. Ввійшов чоловік років тридцяти п’яти, що, певно, видався старому сумирним, хоч тільки-но люто тарабанив у двері.
Відвідувач, просто вдягнений, скидався на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік графині, якого ви, певно, зустрічали в світі; у нього була, вибачте за порівняння, аристократична постава державних мужів, мешканців вашого передмістя.
– Пане, – сказав він, звертаючись до Гобсека, який знов став спокійним, – у вас тільки що була моя дружина?
– Можливо.
– Ви що ж, не розумієте мене?
– Я не маю честі знати вашу дружину, – відповів лихвар. – Сьогодні вранці в мене було багато людей: жінок, чоловіків, дівчат, схожих на юнаків, і юнаків, схожих на дівчат. І мені було б дуже важко…
Облиште жарти, пане! Я кажу про жінку, що тільки-но вийшла від вас.
– Звідки я можу знати, що вона ваша дружина? – спитав лихвар. – Адже я ніколи не мав щастя вас бачити.
– Ви помиляєтесь, пане Гобсек, – сказав граф з глибокою іронією. – Ми одного разу зустрілися з вами в спальні моєї дружини. Ви приходили одержувати гроші за підписаний нею вексель, по якому вона ніяких грошей не брала.
– Не моє діло дошукуватись, яким способом їй було сплачено цю суму, – відказав Гобсек, лукаво глянувши на графа. – Я його дисконтував у одного з моїх товаришів. Крім того, пане, – казав далі лихвар спокійно, анітрохи не хвилюючись і підсипаючи кави в свою чашку з молоком, – дозвольте вам зауважити, що я непевний у вашому праві читати мені нотації в моєму домі. Я досягнув повноліття ще в шістдесят першому році минулого століття.
– Пане, ви тільки що купили за безцінь брильянти, що не належать моїй дружині, – це фамільні коштовності.
Не вважаю за потрібне втаємничувати вас у мої справи, але скажу вам графе: якщо графиня і взяла не спитавшись ваші брильянти, то вам треба було б попередити листовно всіх ювелірів, щоб вони не купували їх. Адже вона могла продати їх частинами.
– Пане, – вигукнув граф, – ви ж знаєте мою дружину!
– Правда.
– Як заміжня жінка, вона підвладна чоловікові. – Можливо.
– Вона не мала права розпоряджатися цими брильянтами.
– Правильно.
– Ну, то як же, пане?
– А так! Я знаю вашу дружину, вона підвладна своєму чоловікові, – цілком згоден; вона багатьом підвладна; але ваших брильянтів я не знаю. Якщо графиня підписує векселі, то вона, певно, може провадити комерційні справи, купувати брильянти, брати їх для продажу. Таке буває.
– Прощайте, пане! – вигукнув блідий від гніву граф. – Є ще суд.
– Правильно.
– Оцей добродій, – додав граф, вказуючи на мене, – був свідком продажу.
– Можливо.
Граф рушив до дверей. Відчувши, що справа повернула на серйозне, я вирішив втрутитися і примирити супротивників.
– Графе, – сказав я, – ви маєте рацію, але й пан Гобсек не винен. Ви не можете віддати до суду покупця, не втягнувши в процес вашої дружини, а ганьба впаде не тільки на неї. Я адвокат і, як офіційна особа, та й просто порядна людина, мушу сказати вам, що брильянти, про які ви говорите, пан Гобсек купив у моїй присутності. Але, гадаю, ви зробили б неправильно, спробувавши скасувати угоду як незаконну, до того ж важко буде встановити, що продано саме ваші брильянти. Правда на вашому боці, але на суді ви зазнаєте невдачі. Пан Гобсек чесний чоловік і не заперечуватиме, що купив брильянти дуже вигідно для себе, тим більше, що моє сумління і мій обов’язок велять мені підтвердити це. Але якщо ви почнете судову справу, то наслідки її будуть сумнівні. Раджу вам помиритися з паном Гобсеком. Адже він може довести на суді свою сумлінність, а вам однаково доведеться повернути йому гроші, які він заплатив за брильянти. Погодьтеся вважати їх у заставі з правом викупу через сім-вісім місяців, навіть через рік, одне слово, через час, що дасть вам можливість повернути суму, позичену графині, якщо, звичайно, ви не вирішите викупити брильянти ще сьогодні, давши надійні гарантії сплати.