— Це писав гетьман Пилип Орлик до мого пращура, полковника Семена в пам'ятний рік 1711, намовляючи його пристати до народної справи...
І я зрозумів, оглянувшись — Галочка стояла наді мною, жовтий дрібний пил косинами, на соняшних релях, обрізував рами для її портрету; так, з пітьми віків, з клекотом гордого серця в той пам'ятний рік. За нею батуринської різні, побоєвище над Ворсклом, лайка й регіт салдат московського гарнізону і ганьба й ганьба неволі...
— Ми живемо більше в минулому, ніж у сучасному, не правда ж... Якою нікчемністю видається час, коли кров'ю писані слова й сьогодні свіжі, не зважаючи на мотлох політь, навалених на них!.. Минаються люди, минаються тіні, а сонце стоїть, як і колись, і люди не в силі не лиш перебороти, але й збагнути глузду позачасовости, що плеще, як ріка, без упину гонить свої хвилі, здається, такі проминальні, а такі однакові, врешті усе ті ж самі....
І я переступив з Галочкою пороги незбагненого. За нами смілись з'яви Пїкассо, витівки каварняного дозвілля, сумбур сучасности — ми вступили в прохолодь синього присмерку над Флегетоном. Ми йшли бойовищами й коридорами замків на рубежах диких Піль, ми чвалували балками й не оглядались — за нами крилами, полум'яними крилами палали пожежі. Ми припадали до джерел, пили прозору, зеленкаву воду, й опилені, обпалені, ми підводились, міцні й сильні — далі, далі, назустріч вітрам, назустріч шаблям, назустріч Дніпровому скресові.
— Яка голубінь, друже!
— Яка провесна, Галочко!...
Полковники брязкотіли шаблями, хвилювалась голота, не опереткова, не стилізована, оселедцювато-жупанна проміжної, етнографічної доби, а мужня, сонценосна, як грім літавр, як рокотання слави;
"Галочко, яке духмяне це перевтілення, який п'янкий цей поцілунок минулого, яка обнова, яка чудесність!"... ми йшли знов поміж рядами запорожців у м'якому малиновому оксамиті, ми йшли повз шерег панцерної піхоти з мідяними ринграфами на грудях і раннє сонце гляділось в їхній блиск, ринграфа погнуло в бою копито ворожого коня хвацько брались руки за мушкет, за весло байдака, легендарна кіннота трясла вудилами, й назустріч нам ішов, промінюючи, посміхаючися, відставивши важке бурбонське підборіддя сам інфант еспанський, герой з-під Лепанта, братчик Війська Славного Низового Запорозького, мальтієць.
І тільки, коли потахали зорі й на курені, на козацькі camps volants на дюнах під Дюнкерком побігли потоки зеленого місячного ворожіння, коли гуд юрби, завмирав, нишкнув — ми повертались із мандрівки. Ця зеленава завороженість ще скалками таїлась у Галоччиних очах, в голосі-шепоті, яким говорила, мов боялась відганяти маріння, жагтіла пісня останніх загонів козацької кавалерії, що відходила в пісків'я Надкаспія, на віях тремтіла діямантова зірка — тиха сльоза.
І ми все ще сиділи над куфром із старовинними, поруділими актами По обгорілих, витлілих краях, по в'язаннях бароккового письма, по розчерках хитролобих крючків, сотенних писарчуків, дебелих полковників, бистроумних гетьманів, сочилась просинь наддунайського літа. Сонце з оранжового стало рудим, мов кров,запечена на вістрі. Павутиння снувалось срібленими ниточками від вікна до вікна. Шаруділи каштани, торкаючи черепиці на даху. Шамшів пісок по стежках, між клюмбами — це нас надаремно шукала Ганна Олексіївна. Хвіртка співала, Дунай сокотав — далі, за левадою, за турецьким валом. І я принишк, я боявся прогнати це живе мереживо сну й яву — я хотів, щоб до кінця, до безбарвного мого кінця, павуки засновували свої чудернацькі сіті на цьому горищі, щоб сновигали руді зайці по пилу й здіймали його стовп — його рівні, полум'яні мечі, а вони роздирали, розпанахували б півтемінь і щоб Галочка була тут, біля мене; видиво, що зійшло з теплого, зеленавого ґоблену в покоях пограничного коронного замку в Барі або в Кам'янці.
VI
Тихо гойдались поплавища на хвилях. Південь пропалював склистість хвиль, хвилі набігали й гребенями, мов лебединими крилами, вирівнювали брижі плеса, за ними навздогін гнались чергові, й так до вмліваючих від спекоти берегів докочувався їхній втомлений шепіт. Цар-Дунай обережно обіймав синім рукавом зелений острів проти Земуну, виходив на розстай і на зустріч з царівною Савою, вона, як змія, сталево-синьою лускою бурунів плескалась у плавнях; дівчата сиділи на каменюках, чесали косу, й мені, почулася пісня — Тихо, тихо Дунай воду несе...
Я малював у дозвіллі неспокійні пейзажики — все той самий білий Беоґрад з шумом садів, плямами-плямами бані Скупштини, рожеві дімки Топчідеру, димчаста мла над Земунським мостом. Дівчата глянули зукоса, їх розморювало дозвілля, але в очах мигтіла, не засинала дзвінкість дунайської хвилі.
— Підемо на баштани, чи що? ...
За Дунаєм, в зелено-жовтому тремті лук, левад тихо мріяли хатки рибалок, баштанників. Там сидів, у комишах, курячи димарем очеретянки баштанник, херсонець.Він виходив мені звичайно назустріч, прикладаючи рапаву п'ятірню до бриля, й його довгі вуса підіймались — він сміявся беззвучно, тільки хрестик ходив на волохатих грудях, і мені, здавалось, що й тут застиг час, повис важучим крилом над білими валунами хмар, що я, як тисячу літ тому, не в серці соняшного Ядрану, а в Басарабії, проти усміхненого степового сонця. Баштанник частував мене сочистим, багровим кавуном, і ми дивились, як линуть журавлині клини до Адрії, як курличуть, пронизуючи хмари.
— Вони з України летять, Вадиме Васильовичу ...
— Авжеж з України...
І баштанник, неспокійний дідуган, прибившись сюди невідь-як, через Ґалліполі, зідхав: аджеж це небо й таке й не таке, аджеж і ятір тут, льняний і повний, і кавун вилежиться удостач, але не таке небо над Ореллю, над Інгулом.
— Немає другої України — це правильно батько Тарас...
— Правильно, Демиде Гарасимовичу...
Ми зідхаємо; я переключився в косину його зеленого, баштанницького мислення, я біжу з ним по цій косині в степову далечінь, і синястий слід сокотить за нами в високій траві.
— Не всьо лі равно, Машенька...
Дзвенить дівочий голос за очеретом, відбивається від каменя. І я ловлю в цьому тягливому м'якому "Не всьо лі равно" миргородське звучання мови, блакить простодушного, лубкового краєвиду Аркадій, я хочу сердитись, хочу розгорнути комиші, поламати сухі комиші й сказати їм: