III
Ми колись то, одного вечора, розглядали Галоччин родинний архів — пожовклі фотографії, обличчя й постаті кремезних бородатих генералів, повновидих добродіїв у партикулярному одінні з вусищами, вусами й вусиками, огрядних паній, убраних за модами 70-их, 90-их і 900-их років, врешті листівки з видами найрізніших міст — я розумів, звідки цей повів солоного, гострого вітру, що йшов іноді за шелестом Галоччиної сукні, я розумів — в її очах вилискували вогні далеких портів, тривожних потягів. І потім на карточці котятко, я подумав про Париж, про Люксембурзький сад з водограями, з басейном, де хлопчаки пускають човники, ці хлопчаки, що, мабуть, сьогодні вже капітани, потім затінена криниця Медічів, руїни абатства Клюні й вмліваючий у сонці майдан Конкорд зі сліпучобілим піском, що шамшить під ногами. Галоччиного батька я не міг ніяк зустріти, він ще жив кілька років після нашого знайомства з нею, але він був промітним інженером-промисловцем, що жив у поїздах-експресах, принагідно заїжджаючи до Галочки, що з Ганною Олексіївною намагалась здоганяти батька, кочувала з однієї країни в другу, завжди нашошорено, завжди готова шарпнутись далі, хоч би й у безвість. Ми перегортали листки альбомів, і я зовсім рельєфно бачив, як Галочка — котятко сидить під велетенською терасою в кафе на Авеніда дес Реставрадорес у Лісбоні, як вихиляється з балькону на Віа Джанікольо в Римі, як іде в ліцей в Льозанні, і я закривав очі й марив: колись я хотів бути вітрищем-торнадо, що до болю заціловує сухі уста, я хотів колись бути місячним променем, щоб замінятись, упавши на асфальт Берліну у смарагдовий легкий пил, знятий її черевичком, я колись хотів — —
— Вадиме Васильовичу, промовила Галочка й зморщилась, — їй так важко було звикнути називати мене ще й по батькові — може краще тоді вже Monsieur Vadym або просто, Енею вам це завжди підходило... ми приречені бути deracines — вирваними з ґрунту, чи не так? Уперте хотіння долі, й ми нічого не порадимо, ми скоряємось — у нас не може бути батьківщини й навіть, коли б вона була, ми будемо чужі їй...
— А ви забули про Антея? ...
— Я не забула, але вважаю цей міт перестарілим, він надто механістично символізує й пояснює обнову патріотичного чуття. Я стала українкою зовсім не тому, що побачила соняшники й вишневі садки, доторкнулась до зримого — до ясних зір, тихих вод — ви ж пам'ятаєте це? ...
— Пам'ятаю, Галочко, але про це потім ...
— Отже, не про це йдеться, не про антеізм, так мовити б. Україна була мені, а тепер ще більше буде казкою, далекою, далекою, сповитою в голубині імли, а крізь них продирається прозолоть. Або скажімо: Україна — шестикрил, драпіжний птах, гірський орел, що прилітає в сповнену загравами ніч і проквиляє, й кров сочиться, згустками падає з дзьоба ... Це неспокій, це вічний бурелім, що в душі, й цим неспокоєм ми тавровані. Є в цьому одержимість, є й приреченість. І трагізм нашої доби — нас, безґрунтян, нас — deracines, нас — гнаних, мов перекотиполе, нас — м'ятежних і метушливих. Це, звичайно, романтично, але — нежиттєво.
Я нахилився над альбомом, я не міг приховати мого схвильовання: я давно вже не чув, щоб вона говорила про ці справи.
— Кожна революційна ідея — романтична й породжує покоління романтиків, Галочко, — поки не перестане бути революційною. Тоді настає маразм або золотий вік Перікла. Наше призначення — терпіти в проміжній добі. Але навіщо ви розпочали цю розмову? Хіба ми не зареклись? ...
— Це чисто теоретично, Енею, мені йдеться про деякі визначення. Про окреслення деяких духових станів, що були досі імлистими, нез'ясованими, неназваними. І потім ідеться про деякі постанови.
— Ви хочете життя, віч-на-віч? ..
— Може й так.
— А скоріше — "ідеологічного" виправдання?...
— Це ні. Ви знаєте самі, що я надто люблю сміливість, щоб ховати якийсь полохливий егоїзм за "ідеологічні виправдання" ... Я хочу — я й можу, ви це знаєте, Monsieur Енею .. . І облишімо й облишімо.
Я завважив, що вона хотіла жити за скляною стіною — аджеж і я думав про кришталевий чертог, терем у зеленоводді, — але ні, тоді крізь стіну проривалась спокуса. "Галочко — я не знаю хотів я бути в ту мить спокусою, чи просто собою — як там не буде, але ви пам'ятайте наше: "тільки вірність." "Мелодраматично" — вона відняла свою руку з холодним, синім прожиллям від моєї, що надто наблизилась — "Не забувайте — її очі зайнялись зеленавим відсвітом — не забувайте моєї рафінованости,мого надто зіпсованого смаку. Я не терплю яскравих кічів, солодких мелодрам і суперромантичної лірики. Заграймо краще в чотири руки". "Тихіше — там Ганна Олексіївна" — прошепотів я. "Ні, мама дрімає ..." Маленька хотіла погодувати мене скорпіонами. Чи не ненавиділа вона інколи мене? Свою тінь, свою совість, що плелася за нею, по-псячому покірна, вірна. "Тільки вірність" — можна було б реготатись з моєї наївности.
Я підвівся й підійшов до вікна. Я знав цю жінку і не знав її — жінко, чи не імя тобі — Таїна? Хмарки надпливали, сонце заходило, обійняло їх пурпуром, хмари, мов барки, пливли в нескінченність, в байдужість, в розстай блідих небес.
IV
Я рідко заглядаю в минуле. Я, особливо тепер, коли знов наближаюсь до мистецтва, відчуваю його істоту — спрямованість у майбутнє. Проте, моє вчора й позавчора — нецікаві, вони обважнюють мене, вони заслоняють мені речі, людей і події завтрашнього. Я хотів би позбутись минулого, але я не можу — глузд історичного, це, здається, притаманність людини, менше або більше наголошена.
Але я перебираю спогади, як коштовні камінці, як чудесні камінці, що давлять грою граней, переливаються, жагтять у мене на долоні й кидають відсвіт на мої посивілі вилиці.
Я вмлівав од шквару на беоґрадському Топчідері так, як недавно в Сієррах Еспанії в ескадроні Ґрацієллі. Це ґраціозне ім'я неґраціозної ватаги рубашних кондотьєрів, які дали мені змогу збагнути істоту Кальдеронових драм і мальовань Пікассо. Я був закоханий в Еспанію, як у першу, провісну любов, але я мусів одного дня вивантажитись у Дубровніку, радіючи свічадом ажурного безжурного моря й чудом далекого манастирського дзвону. І третього дня я блукав по Терації, писав свої новелі на терасі преогидного готелю "Лондон" і пив далматинське вино. Воно було чорне, як кучері сербських красунь, що з сонними посміхами проходжувались, коли спадала спекота, й за темними віями таїли жагу балканського підсоння, ваготу турецької кормиги й мстивість королеубийників. Я вештався заулками, сходив униз до Каліміґданської фортеці, в мусулманську частину, я пив чай у каварні "Русский царь" і дивувався хмародерам, що виростали знечев'я над убогими хижками й одноповерховими дімками, що нагадували мені губерніяльне місто Житомир. А раз — мене взяла знемога: люте сонце лило оранжові потоки в мою кімнату, й на стіні, що ставала залізною, розпеченою до білого, рисувались контури виснених образів. Я западав у гарячку, перед очима мигтіли круги, більші й більші, — почвари в кругах виступали наполегливіше й глузливіше, любашні, невтомні в спорзних вигадках з'яви я сахався, я закривав голову руками, але з'яви невблаганно продирали мою плоть, виступали перед мої втомлені, почервонілі очі. Може я й голодував, Я западався в шарлатну прірву, я маячив і, крім імени Ґрацієллі, я не кликав нікого, а Грацієлля — це ж була назва відділу кулеметників, не більше. В цьому стані я побачив уперше Галочку. Я спочатку думав — це одна з версій моїх щоденних, щовечірніх галюцинацій, я хотів відштовхнути це обличчя з налитими устами, з ятаганами брів, що врізались в це високе біле, мов хмара, чоло, я відпихав від себе включив цілість цієї з'яви в неодмінний процес моєї недуги з її ненажерливим червоно-шарлатним панівним кольором, якого я зрештою як маляр ніколи не терпів. Але згодом я звик до Галочки, як і до Ганни Олексіївни. Так, я згадав — я ж був у них, бо мені ще в Парижі дали їхню адресу — це була моя далека родина, тільки їх не було тоді в Беоґраді, й я залишив їм картку, за якою вони й знайшли мене.