(... раптом валять у двері. Ввалились. Цілий відділ. З півтора десятка. А на дворі зима, лютування. Хутори сплять. Горілка, сало, хліб. Потім музику завели. Грамофон, їхня гармонія. Відгорнули килим з підлоги. Танцюємо. Шуршання таке. Поскидали мундири. Один такий, Фріц — гарний навіть. Розхрістані груди, волохаті груди, а медальйон (знаєте, той їхній, з нумерком) вилискує до гасової лямпи. Перегаром дихає. Синьо, зовсім синьо кругом, і тільки такий бурий туман увихається. Дівчата спали з ними, дехто звалився. Цей високий тягнув мене, але п'яний, тільки белькоче, впав і заснув, як камінь. А я тоді, ще з однією, їх усіх-до ноги. Без пострілу...)
— Як же так? ...
Вона посміхнулась, подивилась на Дністер.
— Подушили. Це "Rote Teufel", знаєте? ... Вони приїздили палити село.
— Це добре.
Хвилі побігли, побігли. Він, мабуть, зукоса дивився на неї. З-під її очей ішло проміння, все таке ж зеленкувате — далекий відсвіт ракет. Хтось іде зарінком. Дихає земля, важко, втомлено. Й груди здіймаються раптовіше. Хтось пішов по мосту, побачив прірву, повернувся. "Bandengebiet, verfl..." Тіні, тіні. В ріці перлини, до зеленкуватого шерху — сміються, виграють. "Бідна Галочка .. А втім ... Я хочу йти. Доволі. Ще голос Лариси:
(... станції, все станції. Ешельони. Велика Україна. Страшна Україна. Вояки — італійці, німаки, еспанці, монголи, хто їх назбирав, цю наволоч? ... їхала в кльозеті. Смерділо. В коридорі теж. Вояки гавкотіли. Недобре стало, млосно. Сиділа на колінах. Хтось брав за руку. Нехай, сволочі беруть, аби проїхати. З боків заграва. Насип, зрізаний ліс, щоб галявина була. Й раптом забряжчало скло, все шкереберть. Наші. Партизани ... Хотілось плакати з радости. Я й плакала, уявіть. Це ж знущання, презирство, таке презирство до нас. Мені тепла кров текла по руці... А потім у Львові один мені пропонував п'ятсот злотих, щоб іти з ним. Ви знаєте, мені цього аж шкода стало. Після всього, що пережито... Я була в такому стані тоді, у Львові, що могла б піти з ним, взяти п'ятсот злотих, убити його й причепити йому до грудей ... в готелі...)
Можливо так і було. Дороги, дороги, дороги ...
— А як з театром? ...
(... Така собі Frontbuhne. Власне, для насолоди. Позбирали дівчат, бідних, знівечених, зголоднілих. В Харкові це ж голод був. І з Дніпропетровського, рештки якихсь театрів, ансамблів. Вранці один, барон Борман, із скрипучим голосом, із стеком ходив здовж шерегу, приймав рапорт і бив. Жінок бив — уявляєте?... А вночі вривались. Тягнули пити, танцювати. Роздягали. Бідні дівчата, бідна Україна. Поки Бормана не зліквідували. Наші ж...)
— А ви? ...
— Навіщо питаєтесь? ....
Хвиля плеснулась. Нетля пролетіла над головою, торкнулась крилом. Місяць заходив за буковинську гору-кручу. Тіло жінки належить їй і нікому більше. Скоро буде світанок. Треба йти. Мені нічого знати. Я все знаю. Я давно все знав. Все життя інших. Здається спочатку загадка, а потім все ясне. Заплетені руки над головою, як лілеї. Зламані лілеї. Години сочаться крізь шамшіння листви. Ніч як дно чудесної затоки. Саги під івами дрімають. Місяць теж хотів доторкнутись до тіла, до волосся Медузи. Місяць ревниво біг по колінах, цілував стегно, його шовковість. Ковзнувся й пропав, засміявся коло вуха зеленим ковтком. В камінні цвіркотів цвіркун.
( — Але всетаки ви любите її, Ірине?...
— Якби любив, я б не пустив її до акції...
— Енґерслебен?...
— Так...)
Ціла зеленява сяйв на річці. Карнавал сяйв. Перлини — камінці на дні наливаються зеленим жаром. Яснішає обрій: Скоро косу понесуть в росу. Це неправда, що жінки люблять брутальність. Любов це материнство. Жінка-вічна проматір.
( — Але коли мене заб'ють, ніколи не ходи з другими по цій леваді, ніколи не рви цих квіток-дзвоників, ніколи не слухай цієї хвилі...)
Я пішов у росу. Може й за ними-довгий, чорний слід по срібній леваді.
XVI
В "Аріядні" ще ніхто не відчував кінецьсвітнього. Я проходив повз череватих добродіїв, зайнятих калькуляцією цін на чорній біржі, гандлярів, долярами й золотом, повз урядовців місцевого самоврядування, самозакоханих панків з блиском окулярів, оправлених у золото, розтучнілих на доставах і льояльній співпраці з окупантом. Повз мене в пунсовій піжамі пройшла співачка, миле-вульгарне єство, яке я недавно бачив на сцені в ролі Кармен, їй секундував один з місцевих конетаблів, молодий кар'єрист з самовпевненим обличчям расового пройдисвіта. Атлетичної будови поет не пізнав мене, хоч ми перед війною зустрічались в одному літературному журналі. Він єдиний, не зважаючи на свій романтизм, інтуїтивно прочував кінецьсвітне й зникав в осітнягу, полишаючи за собою дим махоркової цигарки й скравок вірша. Потім була група акторів із провінційного театру: вони тримались гуртком, пожадливо розкриваючи очі на всі сторони, вглитуючи всі плітки. Галочка їх бентежила. Вони всі вважали її куртизанкою високого рівня. Й не було потреби розвіювати їхні міркування. Галочку це навіть розважало, вона проходила повз них, зумисне коливаючи стегнами й остентаційно малювала уста. Панії відвертались і відводили притьмом своїх чоловіків у нетрі садків. Теж і мої стосунки до неї становили об'єкт домислів, натяків і містерних плетив.
А за взгір'ями щоночі проходили партизанські відділи. За віллами, над Дністром, сипались у воду кулі. Поїзди проходили з кулеметами на льокомотивах, поїзди тоскно вили, виїжджаючи в рівнину, в океан хлібів. Щодень світанням розстрілювано партії заручників, гадюками-гадюками пнялись на підгір'я рейди. І тиха ніч, гаптована зорями ніч, розкривала шатро над партизанськими стоянками, вільготне, сповнене пахощів подільського літа. Йшла боротьба.
— Друже, сказала мені Галочка, коли стихла спекота й ми сиділи на веранді, а очі провінціялів наполегливо впивались у нас; Ірин мене зраджує. Мною пробіг нечутний тремт.
— Вам так здається, дорога. Чому б йому вас зраджувати? ...
— Я думала над вашими словами: чи вічна любов? І я знітилась у тому розважуванні. Ні, любов не вічна. Любов, як етюд Шопена, має свою пуанту й мусить ввірватись, завмерти.
— А онова? ... —
— Онова можлива, коли любов виводиться з джерела абсолютного захоплення. Це джерело повинно бити безпересталі, з глибинною снагою. Тоді любов це золоті хвилі потоку, що ніколи-ніколи не висихає. Мені здається, що у Ірина ніколи не було захоплення. А втім я знаю, хто йому подобається...