— Так, — відповіла Емма, — здається, що розумію.
— Господи, як можна було так довго себе обдурювати! — з жаром скрикнула Гаррієт. — Це схоже на якесь безумство! Тепер він мені зовсім не видається якимось незвичайним. Мені нині усе одно — зустріну його чи ні… хіба що з них двох найменше я б хотіла бачити саме його… Дійсно обходитиму його десятою дорогою, і дружині його тепер аніскільки не заздрю. Я не захоплююся нею і не заздрю їй, як це було зі мною раніше: так, вона вродлива, чарівлива і все таке інше, але, на мою думку, дуже зла і неприязна — ніколи не забуду її поглядів того вечора! Однак запевняю вас, міс Вудхаус, я не бажаю їй зла, ні. Навпаки — нехай їм щастить разом, але це мене більше ані на мить не схвилює. А щоб переконати вас у правдивості моїх слів, я збираюся знищити те, що мені треба було знищити вже давно, те, що мені ніколи не слід було тримати при собі, — я зрозуміла це тільки тепер. — При цих словах Гаррієт зашарілася. — Однак зараз я все це знищу, і хочу зробити це саме у вашій присутності, щоб ви переконались, якою розважливою я стала. Як ви гадаєте — що всередині цього пакунку? — із сором'язливим поглядом спитала вона.
— Не маю щонайменшого уявлення. А хіба він тобі щось дарував?
— Ні — я не можу назвати це подарунками; але ці речі були для мене дуже дорогими.
Вона простягнула їй пакунок, і Емма прочитала на ньому слова "Дорогоцінні скарби". Це викликало її жвавий інтерес. Гаррієт розгортала пакунок, а Емма з нетерпінням спостерігала. Щедро загорнутою у фольгу була, як виявилося, маленька танбріджська скринька; Гаррієт відкрила її: зсередини скринька була обшита найніжнішою бавовняною тканиною, але, крім бавовни, Емма побачила лише маленький шматочок липучого пластиру.
— Ось, — мовила Гаррієт, — ви не можете не пам'ятати.
— Але ж я справді не пам'ятаю.
— Як же так! А я й не думала, що ви забудете про історію з пластирем, що трапилась у цій ось кімнаті в один із тих останніх разів, коли ми в ній були! Буквально за кілька днів до того, як у мене сталася ангіна, саме перед приїздом містера Джона Найтлі та його дружини, здається, того ж вечора. Невже ви не пам'ятаєте, як містер Елтон порізав пальця вашим новим складаним ножиком, а ви порекомендували йому скористатися липучим пластирем? Але оскільки ви пластира при собі не мали, а в мене був, то ви попросили поділитися; тож я дістала свій і відрізала йому клаптик; але цей клаптик виявився завеликим, і він відрізав менший, а з тим, що залишився, трохи побавився і віддав мені. А я ж по своїй дурості взяла та й зробила з нього скарб — зберегла, щоб ніколи ним не скористатись, а поглядати на нього час від часу, отримуючи величезну при цьому насолоду.
— Гаррієт, серденько! — вигукнула Емма, рвучко підвівшись і закривши рукою своє обличчя. — Я просто не знесу цього сорому. Чи пам'ятаю я? Так, тепер я все це згадала; все, крім того, що ти зберегла цю реліквію, — до цієї хвилини я про це нічого не знала, — але пам'ятаю порізаний палець, свою пораду щодо липучого пластира, пам'ятаю, як я сказала, що не маю його при собі! О, гріхи мої тяжкі! А в самої було повно в кишені! Це була одна з моїх хитрих штучок! До скону мені судилося червоніти від сорому. Ну що ж, — сідаючи знову. — Давай далі!
— А ви і справді мали при собі пластир? Ніколи б у житті не подумала, це вийшло у вас так природно.
– І ти взяла і зберегла оцей пластир заради нього! — мовила Емма, забуваючи про свій сором і починаючи відчувати здивування пополам із цікавістю. А про себе подумала: "Свят, свят! Щоб я — та й приховала шматок пластира, що ним користувався Френк Черчілль?! Ніколи б до такого не додумалася".
— А ось, — знову заговорила Гаррієт, — ось те, що є ще дорогоціннішим, тобто було ще дорогоціннішим, бо колись це насправді належало йому, в той час як пластир не належав йому ніколи.
Еммі кортіло швидше побачити цей найдорогоцінніший скарб. Це був огризок старого олівця; шматочок без осердя в ньому.
— Це дійсно належало йому, — повідомила Гаррієт. — Пам'ятаєте, якось уранці… ні, мабуть, ви не пам'ятаєте. Але якось уранці, точно не згадаю коли — у вівторок чи в середу перед отим вечором, йому знадобилося щось занотувати в блокноті, про хвойне пиво. Містер Найтлі розповідав йому про те, як варять хвойне пиво, і йому знадобилося записати рецепт; але коли він витягнув свого олівця, то в ньому залишилося так мало осердя, що він швидко його списав, і вам довелося дати йому інший олівець, а непридатний для писання огризок лишився на столі. Але я за ним весь час спостерігала, і як тільки з'явилася нагода — поцупила його, і до цієї хвилини ніколи з ним не розлучалася.
— От тепер я згадала, — скрикнула Емма. — Чітко згадала. Розмова про хвойне пиво. Так-так! Ми з містером Найтлі сказали, що полюбляємо його, а містер Елтон, здається, теж виявив бажання до нього приохотитися. Тепер я прекрасно це пам'ятаю. Зачекай: містер Найтлі стояв отут, еге ж? Здається, він стояв саме тут.
— Ой, не знаю. Я не пам'ятаю. Це дивно, але я не пам'ятаю. Я пам'ятаю, що отут сидів містер Елтон, саме тут, де зараз сиджу я.
— Ну-ну, продовжуй.
— Та, мабуть, оце і все. Ні показати, ні сказати мені вам більше нічого — я тільки хочу все це кинути у вогонь у вашій присутності.
— Моя бідолашна Гаррієт! Невже ти дійсно знаходила відраду в тому, що зберігала ці речі та споглядала їх як скарби?
— Отака я була дурепа! Але тепер мені за це просто соромно, і я сподіваюся забути про них із тією ж легкістю, з якою вони згорять. Знаєте, це було моєю великою помилкою, що я зберігала хоч якісь згадки про нього вже після його одруження. Я знала, що це дурість, але мені бракувало рішучості розстатися з ними.
— Але ж, Гаррієт, чи потрібно палити липучий пластир? Я не маю нічого проти огризка олівця, але пластир іще може знадобитися.
— Я почуватимуся спокійніше, якщо спалю його, — відповіла Гаррієт. — Мені навіть дивитися на нього неприємно. Я мушу знищити все. Ось так! Із пластирем покінчено, і, хвала Господу, з містером Елтоном теж.
"А коли ж, — подумала Емма, — почнеться з містером Черчіллем?"
Незабаром у неї з'явилася підстава вважати, що початок уже покладено, і сподіватися, що та циганка, хоча й не пророкувала майбутнього, все ж визначила долю Гаррієт. Приблизно через два тижні після тієї небезпечної пригоди між ними відбулася — причому зовсім несподівано — розмова, завдяки якій все і з'ясувалося. У ту хвилину Емма про це зовсім не думала, і тому отримана нею інформація була ще ціннішою. Під час якоїсь дріб'язкової розмови вона побіжно зауважила: "От коли ти вже вийдеш заміж, Гаррієт, тоді я пораджу тобі, як чинити" — і вже встигла забути про сказане, та після хвилинної мовчанки почула, як Гаррієт мовила серйозним тоном: "Я ніколи не вийду заміж".