— Не варто, — м'яко сказала Емілі. — Не виснажуйте себе.
— Я не виснажуюсь… Відчуваєш спокій і мир… коли втомлений… Я помираю… падаю в чорне провалля… немов той щур… Однак… маю сказати, Емілі… я прожив цікаве, сповнене постійної інтриги життя…
Пан Карпентер заплющив очі, при цьому став на вигляд наче мрець, тому Емілі мимоволі відсахнулася й зібралася кликати на допомогу. Він підняв мертвотно бліду руку.
— Ні… не клич її… Не клич, вона ж плаче… Хочу, щоб тут була лише ти… маленька Емілі з Місячного Серпа… Кмітлива маленька дівчинка Емілі… Що ж я хотів… їй сказати?
За мить він розплющив очі і голосно, чітко сказав:
— Відчини двері… відчини двері. Смерть уже не за горами.
Емілі підбігла до невеличких дверцят і широко прочинила їх. До кімнати увірвався сильний вітер з сірого штормового моря. Тітка Луїза прибігла з кухні, аби глянути, що сталося.
— Напад почався! Він помре після нього… він помер.
Втім, передбачення виявилось неточним. Щойно Емілі нахилилася над обличчям пана Карпентера, його гострозорі наїжачені карі очі вмить розплющилися востаннє. Пан Карпентер спробував підморгнути, та в нього не вийшло.
— Я… згадав… — прошепотів він. — Уникай… курсиву…
Чи було наприкінці його слів ледь помітне пустотливе пирхання? Тітка Луїза завжди після цього стверджувала, що було. Суворий старий пан Карпентер помер сміючись — сказавши щось про італійців[5]. Звісно, він завжди був трохи несповна розуму. Однак при смерті він перевершив самого себе. Тітка Луїза була вдячна, що він подарував їй такий досвід.
* * *
Емілі дійшла додому немов сліпа. Вона піднялася до своєї кімнати й уже там оплакувала свого давнього друга. Він мав шляхетну душу, та не гребував сміхом і дотепами. Куди потрапить його душа — до раю чи до пекла? Попри всі його недоліки, ніхто не міг назвати старого пана Карпентера легкодухим. Вона знала, що її світ після його смерті ніколи не стане таким як раніше. Здавалося, минуло вже багато років, відколи вона в темряві залишила Місячний Серп, поспішаючи до нього. Внутрішній голос казав їй, що вона підійшла до наступного роздоріжжя на стежині життя. Не стільки смерть пана Карпентера, скільки це роздоріжжя бентежило її. Смерть учителя стала лише вказівником, на який вона через довгі роки могла озирнутись і сказати: "Після того як я пройшла те місце, для мене змінилося все".
Здавалось, усе її життя аж до цієї миті складалося винятково з зупинок і ривків. Воно могло плинути спокійно і незмінно протягом місяців, ба навіть років, а потім раптово ставалося щось, після чого вона відчувала, ніби полишила позаду якесь "низьке склепіння" і потрапила до нового "храму" своєї душі, який був уже значно просторішим за всі попередні. Хоча завжди попервах було зимне відчуття змін і втрат.
Розділ 4
Сум і меланхолія
Рік по смерті пана Карпентера видався для Емілі тихим — тихим і, можливо, навіть приємним, хоча вона щосили намагалася придушити думку про те, що він був іще й самотнім. Без Ільзи. Без Тедді. Без пана Карпентера. Лише Перрі зрідка з'являвся у Чорноводді. Та ще влітку приїздив Дін. Жодна дівчина, яка дружила з Діном Прістом, не могла б почуватися самотньою поруч із ним. А вони з Емілі завжди були близькими друзями — від того самого далекого дня, коли вона ледь не зірвалася зі скелі, а Дін урятував її від неминучої смерті[6]. Зрештою, не мало значення, що в нього були хронічна хвороба і перекошена лопатка, або те, що мрійливий блиск у його зелених очах часом надавав його обличчю моторошного вигляду. Справді, яку все це мало вагу? В цілому світі-бо не знайшлося б іншої людини, з якою Емілі так любила б мовчати. Міркуючи про це, вона завжди подумки виділяла курсивом слово "любила". Пан Карпентер не конче мав знати про деякі речі.
Тітка Елізабет ніколи не схвалювала дружби з Діном. Хоча тітка Елізабет узагалі не мала теплих почуттів до жодного з Прістів.
Здавалося, між Мурреями та Прістами несумісність вдачі пролягла справжньою прірвою, цього не могли виправити навіть шлюби, що інколи траплялися між кланами.
— Справжнісінькі Прісти, — любила презирливо казати тітка Елізабет, подумки відправляючи увесь рід від коріння до найвищих гілочок до пекла помахом своєї тонкої негарної Мурреївської руки. — Справжнісінькі Прісти.
— Мурреї — це Мурреї, а Прісти — це Прісти, й ніколи вони не будуть разом, — зумисне неправильно процитувала Кіплінга Емілі, коли Дін з удаваним розпачем спитав, чому її тітки так не люблять його.
— Твоя тітка Ненсі з Попового Ставу ненавидить мене, — мовив Дін із химерною півусмішкою, через яку нагадував веселого гнома. — Та й панни Лаура та Елізабет завжди приймають мене з холодною чемністю, прибереженою Мурреями для найліпших ворогів. Хоча, здається, я знаю чому.
Емілі спаленіла. В неї теж уже почали з'являтися неприємні здогадки, чому тітка Елізабет і тітка Лаура стали з Діном ще більш холодно чемними ніж раніше. Вона навіть думати про це не хотіла, тому з люттю викинула ці думки зі своєї голови і з серця та захряснула перед ними уявні двері, щоб вони не сміли втручатись у її життя. Однак вони терпляче чекали на порозі й не збиралися нікуди щезати. Дін, як усі і все, здавалося, ставав уночі геть інакшим. Чи була ця зміна натяком? Чи вказувала на щось? Емілі не мала ані найменшого бажання розмірковувати над цим. Єдина можлива відповідь на всі питання була абсурдною. І надто вже неприємною.
Невже Дін Пріст з друга перетворився на залицяльника? Нісенітниця. Справжнісінька нісенітниця. Принаймні, для неї. Вона нестямно бажала, щоб Дін був її другом… але аж ніяк не залицяльником. Вона не могла втратити його дружбу. Ця дружба була для неї надто любою, чарівною, мотивуючою. Чому взагалі в житті трапляються такі диявольські речі? Коли Емілі доходила до цього питання у своїх плутаних роздумах, вона завжди зупинялась і верталась уявними стежками своїх думок назад. Верталася розгнівана й налякана усвідомленням того, що вона майже визнала, що "щось диявольське" вже відбулось або відбувається.
У якомусь значенні для неї майже полегшенням стало, коли одного листопадового вечора Дін зненацька повідомив: