— Тедді…
— Емілі…
Її долоні були в його, її очі сяяли, відбиваючись у його очах. Юність повернулася до неї: усе те, що зачарувало її колись, зараз знову творило свою магію. Знову разом після стількох невеселих років відчуженості й самотності. Більше не було місця ні бентезі, ані жорстокості, а страх змін уже не мав жодного сенсу. Вони знову могли бути разом, як у дитинстві. Але в дитинстві вона не знала цієї дикої бунтівної насолоди, цієї нерозважливої капітуляції. О, вона належала йому. Словом, поглядом, інтонацією — він досі керував нею. І що з того, що у спокійнішому настрої їй зовсім не подобалися власні покірність і безпомічність? Що з того, що назавтра вона лютуватиме на саму себе через те, що бігла так швидко, так охоче, так квапливо, аби зустрітися з ним? Цього вечора ніщо не мало значення, крім повернення Тедді.
Поки що, про людське око вона зустріла його не як коханого, а як старого доброго друга. Було стільки речей, про які вони мали поговорити, і так само багато речей, про які мали помовчати. Вони розмовляли, крокуючи садовими доріжками, а зорі в цей час сміялись у темряві над ними й миготіли, миготіли…
Лиш одна тема не була піднята в їхній розмові — тема, перед якою Емілі відчувала благоговійний страх. Тедді не говорив про те загадкове видіння, що з'явилося йому у порту в Лондоні. Видавалося, що цього й не було. А Емілі відчувала, що це знову поєднало їх після тривалого нерозуміння. Добре, що вони про це не говорили: це щось настільки загадкове, котрийсь із божественних секретів, який не повинен бути озвученим. Найкраще зараз забути про те, що він виконав свою роботу. Але водночас — які ж ми, смертні, непослідовні! — Емілі почувалася до смішного розчарованою з того, що він про це не заговорив. Вона не хотіла це обговорювати. Але невже це нічого не значило для нього, якщо він і словом цього не згадав?
— Гарно знову тут бути, — проказав Тедді. — Нічого, здається, й не змінилось. Час спинився у цьому Едемському саду. О, Емілі, поглянь лиш, як яскраво виграє Вега з сузір'я Ліри! Наша зірка. Забула її?
Забула? Як би вона хотіла мати змогу забути.
— Мені писали, що ти збиралася вийти за Діна, — різко сказав Тедді.
— Я збиралась… але не змогла, — відповіла Емілі.
— Чому? — спитав Тедді так, ніби мав повне право питати про це.
— Бо я не кохала його, — відказала Емілі, залишаючи це право за ним.
Зненацька забринів сміх — прекрасний золотий сміх, який раптово змушує захотіти також засміятися. Сміх такий безпечний: можна-бо сміятись, не боячись зрадити щось або когось. Це була Ільза — Ільза збігала до них доріжкою. Ільза у жовтавому шовковому вбранні кольору її волосся і золотаво-коричневому капелюсі кольору її очей. Здавалося, ніби в саду розквітла велетенська яскрава золота троянда.
Емілі була майже щаслива її приходу. Тиск почуттів цієї миті став уже загрозливо фізичним. Деякі речі стають страхітливими, якщо втілити їх у слова. Вона відсторонилася від Тедді майже погордливо: вона знову була Мурреївною з Місячного Серпа.
— Дорогенькі, — мовила Ільза, обіймаючи їх обох. — Хіба ж не божественно знову бути тут разом? О, як же я вас люблю! Давайте бодай на одне блаженне літо забудемо, що ми вже дорослі, старі й мудрі, нещасні, та знову станемо божевільними щасливими дітьми без клепки в голові!
Настав чудовий місяць. Місяць невимовної краси троянд, вишуканих туманів, сріблястої досконалості місячного сяйва, незабутніх аметистових сутінків, маршів дощу, звуків мисливських ріжків вітру, пурпурового розквіту і розсипів зоряного пилу, і загадок, музики, магії! Місяць сміху, танців, жартів і нескінченної чарівності. А також і місяць стриманого, прихованого усвідомлення. Нічого так і не було сказано. Часом вони з Тедді були навіть самотніми, гуляючи разом. Але обоє відчували… і знали. Емілі аж сяяла світлом щастя. Уся колишня невтомність, що так бентежила тітку Лауру, щезла з її очей. Життя було прекрасним. Дружба, любов, радість тілесна і духовна, смуток, чарівність, досягнення, невдача, очікування — усе це було проявами життя й тому було цікавим і бажаним.
Щоранку, коли вона прокидалась, новий день видавався їй гарною казкою, що має принести їй якусь радість, якийсь дарунок. Творчі амбіції були забуті — принаймні, на деякий час. Успіх, нові можливості, слава. Нехай ті, хто цього потребують, заплатять свою ціну й візьмуть усе це. Але любов не купується й не продається. Це — дар.
Навіть спогади про спалену нею книгу припинили завдавати їй болю. Яку роль може відігравати якась там книга в подібному поєднанні життя та пристрасті? Яким блідим і тьмяним здавалося тепер будь-яке змальоване, штучно створене життя в порівнянні з цим — пульсуючим та іскристим! Врешті-решт, кому потрібні ті лаври?! Цвіт апельсину став би значно гарнішою оздобою для корони. І хіба котрась зірка, приготована долею, може бути яскравішою і привабливішою за Вегу з сузір'я Ліри? А під цим малося на увазі, що в цьому світі не мало значення ніщо і ніхто, опріч Тедді Кента.
* * *
— Якби я мала хвіст, я б ним зараз метляла, — простогнала Ільза, вмощуючись на ліжку Емілі і шпурляючи в інший куток кімнати одну з дорогоцінних книг Емілі — стареньку копію "Рубайяту", яку вона колись отримала від Тедді. Корінець відпав, і аркуші розлетілися в різні боки. Емілі кинула їй лютий погляд.
— Чи була ти коли-небудь у такому стані, що не могла ні плакати, ні молитися, ні проклинати? — вимогливим тоном спитала Ільза.
— Часом буває, — сухо відказала Емілі. — Але навіть через це я ніколи не зриваю злість на безневинних книгах. Я лише знаходжу когось, кому можу постукати по голові, й роблю це.
— Поблизу не було жодної голови, по якій можна було б постукати, тому я зробила те, що має такий самий ефект, — в тон їй відповіла Ільза, лукаво переводячи погляд на фотографію Перрі Міллера на письмовому столі Емілі.
Емілі теж глянула на фотографію, і її обличчя змурреївіло, як називала це Ільза. Фотографія так само як і раніше лежала на її столі, однак замість зухвалих очей Перрі, що раніше пильно придивлялися до неї, тепер чорніли дві непривабливі нерівні дірочки.