Або Густав їхав на своєму мотоциклеті в ліс, і хто-не-будь із хлопців сідав до нього на багажник. Густав відвозив його до лісникової хатини або до вуглярів, а тоді повертався назад до Корлсбютеля і брав іще одного з собою. Він гасав туди й назад стільки, скільки треба було, щоб перевезти весь гурт.
Якось навіть бабуся поїхала з Густавом до хатинки лісничого. Там вона злізла з мотоциклета і сказала:
— Та й гарно ж було! Я проґавила своє справжнє покликання. Мені треба було стати мотогонщицею, а не бабусею.
Часом вони писали додому листи, часом самі одержували вісточки. Професорів батько їх кілька разів фотографував. І тоді вони вкладали в конверти фотокартки.
Або всі гуртом ходили в ліс і приносили звідти великі букети квітів. Еміль знав назви майже всіх рослин і цікаво розповідав про особливості кожної. Він розповідав про пухівку й горобину, про щавель і про родину метеликових, про мох із його таємничими перетвореннями і про зозулині черевички.
Послухавши його розповіді, Професорів батько поїхав у Росток і купив в університетській книгарні підручник ботаніки та атлас рослин. Але саме відтоді вже ніхто не цікавився квітами, травами й кущами. Ніхто, крім Еміля.
— Книжки діють мені на нерви,— пояснив Густав, знавець мотоциклів.
Якось бабуся одержала листа із Нойштадта. Лист був довгий, і бабуся прочитала його двічі. Потім сховала лист у торбинку й мовила сама до себе:
— Еге!
Проте Емілеві вона нічого не сказала. Принаймні поки що нічого.
Вони сиділи на веранді й обідали.
— Як ніхто з присутніх не заперечує,— сказав радник юстиції,— то я пропоную піти всім сьогодні ввечері до готелю й подивитися розважальну програму.
Хлопці так розхвилювалися, що залюбки кинули б їсти навіть солодке, хоча на десерт було винне желе — коронна Клотільдина страва!
Все ж таки желе вони з'їли, а тоді помчали до готелю. Та поки хлопці никали під дверима, вирішуючи, кому зайти досередини й побалакати з Гансом, з'явилася Поні Капелюшок.
— О, як ти сюди втрапила? — здивувався Густав.
— Ногами,— пояснила Поні.— Я хочу замовити на вечір стіл. Чи ви щось маєте проти?
Хлопці, звісно, не мали.
Поні зайшла до готелю. Назустріч їй підвівся метрдотель і спитав:
— Чим можу бути вам корисний, люба панночко?
— Я хотіла б поговорити з кельнеровим учнем.
— Шмаух у залі,— сказав метрдотель і за мить зник у якійсь кімнаті.
Поні сама знайшла зал і знайшла Ганса Шмауха. Він ніс цілу купу тарілок, балансуючи ними, щоб не гепнути на блискучому паркеті.
— Хвилинку, Поні,— сказав Ганс.— Я зараз звільнюся.
Вона зачекала.
Ганс швидко повернувся і спитав:
— Що тобі?
— Я хотіла б замовити на сьогоднішній вечір стіл.
— На скільки персон?
— Стривай, треба полічити. Отже, радник юстиції, його дружина, бабуся, я, Клотільда і троє хлопців. Виходить...
— На вісім персон,— пояснив Ганс.— Буде зроблено. Якнайближче до сцени. Можливо, мій дядько, капітан, теж прийде сьогодні. Вам варто з ним познайомитись.
Поні простягла Гансові руку й мовила:
— Отже, стіл на дев'ять персон. Ганс уклонився.
— Вистава почнеться зразу після восьмої.
— Це нічого. Ми все одно прийдемо,— запевнила Поні.
Після вечері всі мешканці вілли "Приморської" вбралися по-святковому й урочисто подалися до прибережного готелю. Стіл, який залишив для них Ганс Шмаух, виявився в першому ряду, просто перед естрадою. Радник юстиції замовив для дорослих вина, а для дітей апельсинового соку.
Вистава ще не починалася, хоча була вже восьма година. Оркестр грав знайомі мелодії. Курортники заповнювали зал, і незабаром уже не було жодного вільного місця.
Перед готелем зібралася юрба. Жителі Корлсбютеля з цікавістю зазирали у вікна до зали, та ось кельнер із своїм учнем взялися мерщій затягати гардини. Правда, Ганс робив це не дуже дбайливо, залишаючи поміж гардинами чималі щілини.
— Молодець! — вигукнув Еміль.— Хай люди і з вулиці подивляться.
— Ганс Шмаух — гуманіст,— виголосив Професор. Його батько поплескав Густава по плечі.
— Відколи це ти став такий старанний учень, що навіть на виставу йдеш із книжкою?
Густав зашарівся.
— Це англійський словник,— пояснив він.
— Невже вчитимеш тут слова? Густав похитав головою:
— Під час канікул? Ще чого бракувало! Поні засміялася:
— Він хоче побалакати з акробатами-близнюками.
— Хочу,— підтвердив Густав.— Адже їхнє прізвище Байрон. Виходить, вони англійці. Як я не збагну, що вони мені казатимуть, то зазирну до словника.
— Цікаво послухати вашу розмову,— озвалася бабуся.
В сукні з чорної тафти вона була сьогодні просто величною.
До зали увійшов іще один чоловік, високий, огрядний, у синьому костюмі і в синьому морському кашкеті. Він спинився і став роззиратися довкола, видно, когось шукав. До нього підскочив Ганс, щось сказав і підвів до столу Габерландів.
— Дозвольте познайомити вас із моїм дядьком. Капітан Шмаух,— сказав Ганс, а тоді побіг у своїх справах.
Діти підвелися. Радник юстиції теж. Він привітав Ган-сового дядька і запросив до столу. Капітан потис усім руки й мовив:
— Не треба такої урочистості, бо так я довго не витримаю.
Тоді всі сіли на свої місця. Капітан замовив собі грог із рому, а потім сказав:
— Така купа дітей за столом — це добре! Розкажіть-но мені, хлопці, щось про школу. Відтоді, як я закінчив гімназію, збігло вже сорок років. Ото був час!
Хлопці замислилися. Проте нічого не могли пригадати, що напевне зацікавило б старого капітана. А він очікувально перебігав очима з одного обличчя на інше, тоді ляснув себе по коліну й вигукнув:
— Неймовірно! Невже ми були якісь інакші? Адже ми щодня утинали якусь витівку.
— О, то вас таке цікавить? — вигукнув Густав.
— А ви, може, збиралися продекламувати мені "Пісню про дзвін" Шіллера?
— Останнього тижня перед канікулами,— почав Густав,— я таке втнув, що й повірити важко. Спершу мене мало не витурили із школи, та потім якось воно обійшлося.
Усі слухали Густава з великою увагою.
— Ось як усе було,— сказав він.— Перед уроком фізики, на великій перерві, наш відмінник Менерт побіг до директора і набрехав на одного хлопця. Зовсім не на мене. Але в класі я наче верховний суддя. І коли щось таке трапляється, винний має справу зі мною.