96 _У
— Звісно, розумію.
— Але ми, мабуть, відмовимось, хоча могли б замість тих нудних костюмів одержати кожен по новенькому футбольному м'ячу,— розповідав Еміль, хизуючись.— Тільки знаєш, ми вважаємо, що вся ота метушня навколо нас — просто безглуздя. Нехай би вже дорослі собі метушилися — часом вони бувають дуже кумедні. А дітям це ні до чого.
— Браво! — вигукнула мама.
— Гроші сховав дядько Гаймбольд. Тисячу марок. Хіба погано, скажеш? Тепер ми купимо тобі електричний фен, щоб сушити волосся. І зимове пальто на хутрі. А мені? Це ще треба обміркувати. Мабуть, таки футбольний м'яч. Або фотоапарат. Ще подивимось.
— А я гадаю, ці гроші краще не чіпати й покласти в банк. Колись вони дуже стануть тобі в пригоді.
— Ні, ми неодмінно купимо тобі фен і тепле пальто. Що залишиться, можна покласти в банк, коли вже ти так хочеш.
— Це ми ще обміркуємо,— сказала мама і стисла йому Руку.
— А ти знаєш, що в усіх газетах надруковано мою фотографію? І великі статті про мене?
— Одну я вже прочитала в поїзді. Тоді я дуже розхвилювалася, Емілю! Тобі нічого не сталось?
— Анічогісінько! Це було здорово! Ну, я розповім тобі геть-чисто все. Але спершу познайомся з моїми друзями.
— Де ж вони?
— На Шуманштрасе. У тітоньки Марти. Учора вона відразу ж спекла пиріг з яблуками. І ми запросили всю компанію. Вони саме зараз там зібралися.
У Гаймбольдів і справді було весело. Тут зібралися всі: Густав, Професор, Крумбігель, брати Мітенцвай, Герольд, Фрідріх Перший, Траугот, малий Вівторок і всі-всі. Ледве вистачило для них стільців.
Поні Капелюшок бігала з великим кавником від гостя до гостя і частувала гарячим шоколадом. А яблучний пиріг тітоньки Марти був просто казковий. Бабуся сиділа на канапі і сміялася. Здавалось, вона помолодшала на десять років.
4 Е. Кестнер
97
Коли ввійшли Еміль з мамою, всі гучно їх привітали, кожен простягав пані Тішбайн руку. А вона дякувала хлопцям за те, що вони так самовіддано допомогли її Емілеві.
І тут Еміль сказав:
— Правда ж, друзі, ми не візьмемо ні костюмів, ні футбольних м'ячів? Ми не хочемо, щоб із нас робили рекламу. Згода?
— Згода! — вигукнув Густав і так просигналив своїм клаксоном, що задеренчали всі вазони з квітами тітоньки Марти.
Потім бабуся постукала ложкою по своїй визолоченій чашці, підвелася і сказала:
— Послухайте-но, що я скажу, хлоп'ята. Я хочу виголосити промову. Будь ласка, не гніть кирпу, я не збираюся вас вихваляти. Вам і так уже памороки тим вихвалянням забили. Цього я не робитиму! Ні, цього я не робитиму.
Діти зовсім принишкли, навіть не насмілювалися їсти.
— Вистежувати злодія,— повела далі бабуся,— і спіймати його, коли вас ціла сотня, діло нехитре. Мабуть, це вам неприємно чути? Але серед вас є хлопчик, якому кортіло теж вистежувати того Грундайса. Або теж убратися в зелену ліврею і розвідати всё в готелі. Але він зостався дома, бо відчував відповідальність, так, відчував відповідальність.
Усі подивилися на малого Вівторка. Той зніяковів і за-шарівся по самі вуха.
— Правильно. Я кажу про малого Вівторка. Правильно! — сказала бабуся.— Він сидів два дні біля телефону. Він знав, у чому його обов'язок. І виконав його, хоч це було хлопцеві зовсім не до вподоби. Це прекрасно. Зрозуміло? Прекрасно! Беріть із нього приклад. А тепер усі підведімося з вигуком: "Слава малому Вівторкові!"
Хлопці посхоплювалися на ноги. Поні Капелюшок при-тисла руки до рота, наче сурму. З кухні прийшли тітка Марта і Емілева мама. І всі закричали:
— Слава Вівторкові! Слава! Слава!
Потім усі знову посідали. А малий Вівторок перевів дух і сказав:
— Дякую. Тільки що тут такого? Ви всі зробили б те ж саме. Правда ж? Справжній хлопець завжди робить те, що треба. І квит!
Поні Капелюшок підняла догори кавник і крикнула:
— Хлопці, кому ще налити? Тепер випиймо за Еміля!
Розділ вісімнадцятий
ЧИ ЦЕ ЧОГОСЬ НАВЧИТЬ?
Надвечір хлопці попрощалися й розійшлись. Еміль мусив їм урочисто пообіцяти, що завтра по обіді прийде разом із Поні Капелюшком до Професора. Потім додому прийшов дядько Гаймбольд і сіли вечеряти. А після вечері дядько передав пані Тішбайн тисячу марок і порадив покласти їх у банк.
— Я саме так і збиралася зробити,— сказала перукарка.
— Ні! — вигукнув Еміль.— Тоді я не матиму від них ніякої втіхи. Хай мама купить собі електричний фен і пальто, підбите хутром. Я й чути не хочу того, що ви кажете. Адже гроші мої. Тож я можу з ними робити, що хочу. Хіба ні?
— Ні, ти не можеш робити з ними, що хочеш,— пояснив дядько Гаймбольд.— Ти ще дитина. І вирішувати, що робити з грошима, може тільки твоя мама.
Еміль підвівся з-за столу і став біля вікна.
— Отакої! Ти, Гаймбольд, нічого не розумієш,— сказала Поні Капелюшок своєму батькові.— Хіба ти не бачиш — Емілеві була б велика радість щось подарувати матері. Ви, дорослі, часом такі твердошкурі!
— Звичайно, треба купити фен і пальто,— мовила бабуся.— А що зостанеться, можна покласти в банк, правда, мій хлопчику?
— Атож. Ти згодна, мамусю?
— Коли ти так наполягаєш, багатію!
— Завтра, з самого ранку підемо купувати. Поні, підеш із нами? — радісно вигукнув Еміль.
— Невже ти гадаєш, що я в цей час байдики битиму? Але ти повинен і собі щось купити. Тітонька Тішбайн
4*
99
одержить фен для волосся, а собі купи велосипед, гаразд? Щоб більше не псував велосипеда своєї кузини.
— Емілю,— занепокоїлась пані Тішбайн,— ти зіпсував Поні велосипед?
— Та ні, мамо, я просто трохи опустив їй сідло, а то вона сидить дуже високо, наче гонщиця, і викаблучується, як мавпа.
— Сам ти мавпа! — крикнула Капелюшок.— Коли ти ще хоч раз зіпсуєш мені велосипед, між нами все буде кінчено.
— Якби ти не була дівчина й не така худюща, мов дрючок, я дав би тобі доброго лупня, моє золотко. До того ж, я не хочу сьогодні псувати собі настрій. Але хай тебе не обходить, що я собі куплю чи не куплю.
І Еміль уперто застромив руки в кишені.
— Не сваріться і не бийтесь, а просто повидряпуйте одне одному очі,— лагідно порадила бабуся, і суперечка на тому скінчилася.
Увечері дядько Гаймбольд вийшов погуляти з собакою. Тобто у Гаймбольдів не було ніякого собаки, а Поні так казала, коли батько йшов увечері випити кухоль пива.