— Ти диви, які в Берліні чудові предки! — вигукнув Еміль.
— Тільки не думай, що всі такі лагідні,— пробурмотів Крумбігель і почухав потилицю.
— Ні, ні, терпіти можна,— заперечив Професор.— Вони поводяться розумно. І тоді їх не обдурюють. Я пообіцяв своєму старому не робити нічого поганого чи небезпечного. І поки я дотримую слова, я можу робити все, що хочу. Мій старий — золото!
— Справді,— погодився Еміль.— Але послухай, сьогодні може бути небезпечно.
— Що ж, тоді батько забере назад свій дозвіл,— пояснив Професор, здвигнувши плечима.— Він сказав, щоб я завжди поводився так, як поводився б при ньому. От сьогодні я так і роблю. Ну, нам уже час!
Він став перед хлопцями і голосно мовив:
— Детективи чекають вашої допомоги. У нас є телефонний центр. Гроші, що були в мене, залишаю вам. Тут одна марка і п'ятдесят пфенігів. Візьми, Герольде, й перелічи. Харчі ми маємо, гроші теж. Телефонний номер знає кожен. Ще одне: хто мусить іти додому, хай ушивається! Але не менше як п'ятеро щоб були тут весь час. Герольде, ти відповідаєш за це. Доведіть, що ви справжні хлопці. Ми теж будемо робити, що тільки зможемо. Як знадобиться когось підмінити, малий Вівторок пришле до вас Траугота. В кого є запитання? Все зрозуміло? Пароль — "Еміль"!
— Пароль "Еміль"! — вигукнули всі так голосно, аж Нікольсбурзька площа задвигтіла, а перехожі витріщили на них очі.
Еміль був майже щасливий, що в нього вкрадено гроші.
Розділ десятий
ГОНИТВА ЗА ТАКСІ
З Траутенштрасе прибігло троє зв'язкових, ще здаля махаючи руками.
— Бігом! — крикнув Професор і рвонув з місця.
За ним помчали Еміль, брати Мітенцвай і Крумбі-гель.
Вони бігли по Кайзералее так, наче намірялися встановити новий світовий рекорд на стометрівці. Але останні десять метрів перед газетним кіоском, відразу уповільнивши темп, вони пройшли украй обережно, бо Густав спинив їх порухом руки.
— Запізно? — спитав Еміль, ледве зводячи дух.
— Ти що, дурний? — прошепотів Густав.— Коли я що роблю, то роблю добре.
Злодій стояв по той бік вулиці, перед кав'ярнею "Жос-ті", і розглядався довкола, наче був у Швейцарії. Потім купив у газетяра вечірню газету і став її читати.
— Якщо він перейде тепер на цей бік, до нас, буде нам непереливки,— прошепотів Крумбігель.
Хлопці причаїлися за кіоском, раз у раз визираючи з-за нього, і тремтіли від хвилювання. Злодій вочевидь не звертав на них уваги і гортав газету з незворушним спокоєм.
— Мабуть, виглядає з-за газети, чи за ним не стежать,— визначив Мітенцвай-старший.
— Чи він часто поглядав у ваш бік? — спитав Професор.
— Жодного разу, старий! Він наминав так, наче три дні нічого не їв.
— Увага! — вигукнув Еміль.
Чоловік у котелку згорнув газету, пильно оглянув перехожих і раптом зупинив таксі, що саме проїздило повз нього.
Машина спинилася, злодій сів і поїхав. Але хлопці вже сиділи в іншій машині, і Густав сказав шоферові:
— Бачите он те таксі, що завертає на Празьку площу? їдьте, будь ласка, за ним, але обережно, щоб нас не помітили.
їхня машина перетнула Кайзералее і поїхала на певній відстані за першим таксі.
— А що сталося? — спитав шофер.
— Та один дядько накоїв такого, що ми й на крок не можемо відступитися від нього,— пояснив Густав.— Але це між нами, зрозуміло?
— Як вам завгодно. А гроші у вас є?
— За кого ви нас маєте? — обурився Професор.
— Гаразд, гаразд,— пробурмотів шофер.
— Номер тієї машини ІА-3733,— зауважив Еміль.
— Це важливо,— сказав Професор і записав номер.
— Не треба так близько до них під'їжджати,— застеріг Крумбігель.
— Добре,— буркнув шофер.
Вони їхали по Мотцштрасе, проминули площу Вікторії-Луїзи і тією ж вулицею поїхали далі. Кілька перехожих спинилися на тротуарі і сміючись дивилися на таксі з такою дивною хлоп'ячою компанією.
— Нахиліться! — прошепотів нараз Густав. Хлопці кинулися додолу і застигли, хто як упав.
— А що сталося? — спитав Професор.
— На розі Лютерштрасе — червоне світло. Нам доведеться загальмувати, але й те таксі стоятиме.
Справді, обидві машини спинилися одна за одною і стояли, поки ввімкнулося зелене світло, даючи їм вільну дорогу. Але ніхто не помітив, що в другому таксі були пасажири. Воно здавалося порожнім, так вправно хлопці розмістилися долі. Шофер озирнувся, глянув на малу купу і засміявся. Таксі поїхало далі, і тоді хлопці потихеньку посідали на свої місця.
— Хоч би недалеко їхати,— журився Професор, поглядаючи на лічильник.— Ця розвага уже коштує нам вісімдесят пфенігів.
Але подорож раптом скінчилася.
На Нолендорфській площі перше таксі спинилося біля готелю "Крайд". Друге таксі встигло вчасно загальмувати, спинилося на безпечній відстані, і хлопці стали чекати, що буде далі.
Чоловік у котелку вийшов з машини, розрахувався з шофером і зник у готелі.
— Густаве, мерщій за ним! — схвильовано крикнув Професор.— Якщо в готелі є другий вихід, то злодій уже втік.
Густав гайнув у готель.
Тоді хлопці повиходили з машини, і Еміль заплатив, скільки належало,— одну марку.
Професор мерщій повів усіх крізь браму сусіднього кінотеатру у велике подвір'я. Насамперед він послав Крум-бігеля знайти Густава.
— Якщо той тип надумав зупинитися в готелі, то нам дуже поталанило,— сказав Еміль.— Це подвір'я — ідеальне місце для штабу.
— З усім сучасним комфортом,— підтвердив Професор.— Метро навпроти, підсобні будівлі — для схованок, у кав'ярні — телефон. Кращого місця і не знайти.
— Сподіваюсь, Густав не дасть маху,— сказав Еміль.
— На нього можна звіритися,— запевнив Мітенцвай-старший.— Він зовсім не такий простак, як здається.
— Хоч би він швидше прийшов! — мовив Професор і сів на стілець, що його хтось забув на подвір'ї. Хлопець був схожий на Наполеона перед битвою під Лей-пцігом.
Нарешті прибіг Густав.
— Тепер ми його спіймаємо! — вигукнув він, потираючи руки.— Він справді спинився в готелі. Я бачив, як хло-пець-ліфтер повіз його вгору. Другого виходу в готелі немає, я скрізь обнишпорив. Коли злодій не втік через дах, то він уже в пастці.
— Крумбігель зостався вартувати? — спитав Професор.
— Авжеж, старий!
Мітенцваєві-старшому видали монету, він побіг у кав'ярню і звідти зателефонував малому Вівторкові.