Якби не металевий хрестик на поясі міс Свефер, зізнався якось він, то і не здогадався б, що опинився у християнській країні. Він призвичаївся кидати крадькома погляд на той хрестик і тим втішатися. Тут усе було інакше, ніж у ріднім краю! Земля і вода були інші; при дорогах не стояло зображень Спасителя. Навіть трава була інакшою, навіть дерева. Усі, крім трьох старих норвезьких сосен на моріжку перед Свеферовим будинком; вони нагадували йому про рідний край. Якось його застали після смерку за тим, що він схлипував та щось говорив сам до себе, притулившись лобом до стовбура однієї з тих сосен. Ті дерева стали йому як брати тоді, стверджував нещасний. Усе інше було чужим. Уявляєте собі таке існування, затьмарене, пригнічене, коли щоденні справи здаються кошмарним видивом. Вночі, коли безсоння мучило його, він усе думав про дівчину, яка дала йому перший спожитий ним тут, у чужій стороні, кусень хліба. Вона не виявила ані злості, ані гніву, ані переляку. Її лице він запам'ятав єдиним зрозумілим серед інших, замкнутих, таємничих і німих, ніби обличчя мерців, що володіють знанням, яке поза осягненням живих. Цікаво, чи не спогади про її милосердя втримали його від того, щоб перерізати собі горло. Але менше з тим! Мабуть, я просто сентиментальний старий і призабув інстинктивну любов до життя, яку тільки крайній відчай ледве здатний пересилити.
Приблуда виконував загадану роботу з тямущістю, яка дивувала старого Свеффера. Потроху з'ясувалося, що він може помогти орати, вміє подоїти корову, нагодувати волів у оборі і трохи обходитись з вівцями. Окрім цього, він швидко почав вловлювати окремі слова; а потім одного весняного ранку він несподівано врятував від завчасної смерті Свефферову онуку.
Молодша дочка старого вийшла заміж за Вілкокса, повіреного та магістратного клерка у Колбруці. Двічі на рік вони на кілька днів приїжджали до старого. Їхня єдина дитина, дівчинка у білому фартушку, якій на той час сповнилось не більше трьох років, вибігла без нагляду з дому і, протюпавши вкритими травою пологими терасами саду, впала сторч головою з низької стіни, що огороджувала двір унизу, до ставу, де зазвичай мили коней.
Наш іноземець був тим часом при плузі разом з погоничем і орав поле побіля садиби; завертаючи упряж, щоб почати нову борозну, він побачив крізь пройму воріт те, що іншому здалося б швидким тріпотінням чогось білого. Однак він був обдарований ясними, швидкими, винозорими очима, які, здавалося, тільки перед незмірністю моря поступались і втрачали дивовижну силу. Він був босий і виглядав так екзотично, як тільки й міг бажати старий Свеффер. На невимовне обурення погонича, він покинув коней на розвороті та поскакав геть, долаючи зорану землю довгими стрибками, і згодом, несподівано з'явившись перед матір'ю, тицьнув їй у руки дитину та розгонистим кроком відійшов.
Став не був дуже глибоким; а проте, не май вигнанець такого гострого зору, дитина загинула б — жалюгідно захлинулася у в'язкій багнюці на дні, у фут чи й більше глибини. Старий Свеффер неквапно вийшов у поле, дочекався поки плуг порівняється з ним, пильно оглянув чужинця і не сказавши ані слова повернувся у дім. Але з того часу їжу йому залишали на кухонному столі; і вперше міс Свеффер, вся у чорному, з непроникним обличчям стала у дверях до жилих кімнат, щоб подивитися, як він розмашисто хреститься перш ніж взятися до їжі. І здається мені, що з того дня Свеффер почав виплачувати йому стале утримання.
Я не в змозі докладно прослідкувати його розвиток. Він коротко підстриг волосся, став з'являтися у селі і на дорозі, як і інші у справах сновигаючи туди-сюди. Діти перестали галакати йому вслід. Він усвідомив соціальне розшарування, але все одно довго дивувався жалюгідності убозтва церков посеред такого процвітання. Так само він не розумів, чому церкви цілий тиждень стоять замкнені. Там ж немає чого красти. Чи це для того, щоб люди не молилися забагато? Плебанія на той час зайняла більше його уваги, і гадаю, що юні леді не встояли перед спокусою підготувати грунт для його навернення. Щоправда, їм не вдалося відучити його від звички хреститися, але він зайшов так далеко, що зняв з себе шворку з парою мідних медалей розміром у шестипенсовик, тонкий металевий хрестик і якийсь квадратної форми скапулярій, який носив на шиї. Ці предмети він повісив на стіні при своєму ліжку і кожного вечора все одно чути було, як він незнаною мовою промовляє Отче наш, розміреним, ревним тоном, якого навчився від старого батька, коли той на чолі усієї, від малих до великих, родини уклінно молився кожнісінького вечора свого життя. І хоча тепер до роботи він вбирав бриджі, а в неділю — попелясте поганого крою вбрання, люди на дорозі все одно оберталися йому вслід. Пришлість мала на ньому особливу і незгладиму печатку. Зрештою, люди звикли бачити вигнанця. Але до нього самого так і не звикли. Його спішна, летка хода; його смаглявість; капелюх, зсунутий на ліве вухо; його звичай, коли вечір видавався теплим, носити куртку на одному плечі, ніби гусарський доломан; його манера перестрибувати по кілька сходинок, не хизуючись спритністю, а просто від звички так пересуватися — усі ті особливості були, можна сказати, причинами зневаги та образи, що відчували до нього мешканці селища. Вони б не лежали з годину після вечері, розпластавшись горілиць на траві і роздивляючись небо. І не блукали б полями, горланячи журливі пісні. Багато разів чув я понад нашими ланами, що знали лишень співи птахів, з-поза краю схилу по якому йшла овеча стежка, його високий голос, голос чистий та леткий ніби у жайворонка, але з меланхолійною людською ноткою. І навіть я ціпенів з подиву. Ах! Він був зовсім іншим: невинний серцем і повен нікому не потрібної доброї волі, цей вигнанець, ніби людина, перенесена на іншу планету, був відділений від свого минулого незмірною відстанню, а незмірним невіданням від свого майбутнього. Його швидка, гарячкувата мова усіх вражала наповал. Невгамовний, прозвали його. Одного вечора, у залі корчми Карета і коні (хильнувши віскі) він усіх роздратував, завівши любовну пісню своєї батьківщини. Його зацитькали і він образився; але Прейбл, кульгавий колісник, та Вінсент, грубий коваль, та й інші теж, хотіли допити своє вечірнє пиво у спокої. Іншим разом він спробував показати їм танці. Курява хмарою здіймалася з посипаної піском підлоги; він вистрибував між дерев'яних столиків, пристукував каблуками, присідав на одній нозі прямо перед старим Прейблом викидаючи іншу, видавав дикі, торжествуючі вигуки, свічкою підстрибував аж на цілий фут, приклацуючи пальцями над головою — і незнайомий візник, який зайшов у корчму випити, сиплючи прокльонами змився зі своєю півпінтою у бар. Але коли чужинець зненацька вистрибнув на стіл і продовжив танцювати між склянок, втрутився корчмар. "Жодних акробатьских вибриків у залі" він не бажав. Танцівника скрутили. Хильнувши перед тим кілька склянок, Свефферів іноземець спробував протестувати; його насильно витурили надвір і підбили око.