І отся гризота зовсім розбила Романа. Він дістав страшенну інфлюєнцу і мусив покластися в ліжко. Лежачи — ждав. Якраз зовсім так само ж д а в, як героїня "Дівочих сліз". І не знати на що ждав, але ждав. Йому здавалося, що коли він справді сподобався Стефанії — а про те всі говорили,— то вона, як розумна жінка, не з тих старосвітських, повинна вибрати його. Гроші має, значить: мужа з декретом не потребує, будущина її не лякає, може вибрати собі Романа за мужа, і буде прегарно. Вийшло би, правда, таке, що жінка годувала би мужа,— ну, та чому ж би раз не мало і так бути? Врешті і він заробляв би на життя, а як би він жінку любив!
І коли йому інфлюєнца зовсім забила голову, як оловом, і він лежав, здавалося, без думки сам-один у своїй хаті, навіть без опіки своєї послугачки-сторожихи,— привиділося раз йому, що прийшла до нього Стефанія. Прийшла сама, сіла собі на ліжко, поклала свою маленьку руку на його гаряче чоло і сказала:
— Бідний ти! Лежиш, як Лазар, сам-один, і ніхто тебе не пожалує. Старих панні в усе-таки тепер дехто жалує, плачуть над ними, упоминаються о права для них, а старих кавалерів ніхто не жалує, всі думають, що їм з їх "волею" страх приємно. Навіть податок хочуть на них наложити!.. От чекай: скоро виздоровієш, поберемося; будемо мати з чого жити — я маю право вибору і вибрала собі тебе.
Романові мимо інфлюєнци в голові прояснилося і серце на радощах забилося сильніше, він усміхнувся щасливим усміхом дитини,— але по хвилині отворив очі: в комнаті пусто, нема нікого! І його взяв такий гіркий жаль, що не міг настарчити хустинок на обтирання сліз і носа, бо рівночасно і ніс плакав. І він зітхав: "О боже!" — і ті зітхання повторяли німі стіни його кавалерської кімнати. "Коли б хоч •хто приніс фляшку горівки, бо горівка, кажуть., добра на інфлюєнцу!" — думав він собі, і гіркий усміх скривив його уста, бо у голову прийшла йому й інша думка: "Горівка їй/могла би мені й на що інц*£". Але горівки не приніс ніхто.
Він ждав, нещасний, засипляв, будився і знову ждав; аж вкінці сам устав, пійшов у місто і випив чарку горівки. Зараз йому легше стало: і в голові, і в серці. Випив другу. Дивувався хвилину, що під час інфлюєнци горівка хоч би тобі троха забаламутила голову — нічого не шкодить,— потім закусив і випив третю чарку,— і йому світ роз'яснився, якось легше стало на душі. Там десь тілько на самім дні серця таївся у нього гіркий жаль до світа і до людей, але він про се не думав. Він все ще ждав і мав надію, покла-даючись на ніжне жіноче серце, що як розум мовчить, то воно за нього думає, і то думає краще, як він.
Одного лише не знав Роман, чи випадає йому тепер шукати Стефанії, чи ні. Але на те найшов він зараз раду. Не треба її й шукати, а треба просто пійти на другий бал, який небавом має бути,— кождому ж вільно ввійти,— і там шукати доброї нагоди до розмови із Стефанією.
— Так! — сказав Роман.— Ну от, один ґудзик пришив гладко і без пригоди! Троха, правда, не в простій лінії з другими, але се ніщо не шкодить. А тепер остатній...
* *
Шостий ґудзик був пришитий. Хоч голова і серце Романа були повні сумних споминів, але почуття порядку, який він заводив отеє у своїм житті і на пальті, наповняли його відрадою. Він закурив папіроску і пускав з димом свої думки.
Яка то нудна робота — таке пришивання ґудзиків! А все лише через те, що мужчин сего не вчать, що сю роботу загарбали здавна жінки у свої руки. Сповняючи таку нікчемну роботу, жінки думають, що вже задля самих ґудзиків вони мужчинам потрібні; тим часом, як себе перемогти, то можна притім сміло обійтися без жіночої помочі. Робота, щоправда, неприємна сама по собі, та все ж не трудніша як ведення якого-небудь уряду або хоч би редагування газети. Мало того: до пришивання ґудзиків не потрібно й великих студій; треба лише зломити кілька голок, уколотися кілька разів у палець — і вже чоловік навчився. І за таку марницю жінки беруть не раз мужчин у свою неволю!..
"Ет!" — махнув Роман рукою, витягаючи з сукна голку з ниткою так, що зачепив голкою о стіл і вона зломилася. Але він не зважав на се; на те ж він і купив відразу цілу пачку голок, щоб не журитися такими дурницями. Взяв нову і шив далі.
Тепер уже не дратують його такі речі — привик з потреби і привчився, а голки недорогі,— але перше страшенно було йому прикро: коли ґудзик відорвався, то він купував нову одежу; потім платив кравцеві. окремо за сильне пришиття ґудзиків; а тепер уже обходився без кравця, вмів собі порадити.
Але буває часом, що прийде на нього "слаба хвилина", і йому жалко, що мусить сам займатися такою роботою. Прикро йому не для того, щоб соромився такої роботи, а так тілько думає собі: ось що в цілім житті потрібно знати; а він тим часом учився цілими роками багато таких речей, що вже давно їх забув і не має ніколи потреби пригадувати їх собі.
Коли б хоч ту ученість Романа вміли були оцінити жінки! Правда, з ними ніколи не можна було поговорити, н[априклад], пр[о] тригонометрію або про аористи, але й без того вони могли зміркувати, що Роман знав немало. Стефанія казала навіть, що він розумний чоловік і ніколи не забуває язика в роті. А проте — ох боже, боже!
Сей бал, що прийшов, порішив цілу справу. Роман прийшов на бал непевний і задуманий. На салі був радник, і Ганчаківна, і інші гості. Він привітався зі всіма,— Стефанія подала йому руку так холодно, що він аж змерз і не знав, що робити. Під дзеркалом сиділа бабка Стефанії. Він присівся до неї, знаючи, що вона у справах Стефанії має важний голос. Стефанія танцювала з радником, а він розмовляв із бабкою її.
— Ви не танцюєте? — питалася бабка.
— Якось не маю охоти.
— І не сором вам? Подивіться, як радник танцює! Він же грубо старший від вас.
Роман подивився на радника, він справді був старший: трошка грубий, трошка лисий на самім тім'ю, але лице мав повне і рум'яне. Роман бачив його багато разів, та ще ніколи не придивився йому докладніше. Тепер він замітив, що Стефанія була вища від нього і, очевидно, витриваліша, бо радник потився танцюючи, як при тяжкій роботі, а по Стефанії і знати не було ніякої втоми.