— О, наймиліша в світі... боже милий... послухайте — ви для мене — життя і смерть, ви — усе моє буття. Тому я і прийшов, щоб ми поговорили про це і вірили одне одному. Я маю їхати додому. Ваш батько дозволив мені. Але хай би що зі мною сталося, я зроблю все так, як ви забажаєте.
— Тоді візьміть мене з собою, як не хочете лишитись! А не візьмете, я руки накладу на себе! Ніколи вже мені не знати радості та щастя!
Елідюк на те ласкаво говорить: яка вона гарна, як пристрасно він її кохає.
— Але я свято заприсягнувся вашому батькові вірою і правдою рік слугувати. Якщо ж я заберу вас із собою, то порушу дане мною слово, поки воно дійсне. Я присягаюсь, я обіцяю вам усім серцем: як дозволите мені зараз поїхати на деякий час і призначите день повернення, то ніщо в світі не зупинить мене, поки я живий і здоровий. Життя моє у ваших руках.
Як палко кохала його Гіліадон! Вона призначила день, коли він мав повернутись і забрати її. Закохані розлучились у сльозах і горі, обмінявшись золотими каблучками і ніжно цілуючи одне одного.
Елідюк вирушив до моря і при сприятливому вітрі швидко його переплив. Коли ж приїхав додому, король Бретані нечувано зрадів. Раділи його друзі й родичі, всі бретонці, а найдужче — Елідюкова дружина, що залишилась такою ж привабливою і гідною чоловіка, як і завжди. Та весь час ходить мовчазний Елідюк, поринувши в думи про своє пристрасне кохання в Англії. Ніщо не миле його очам — сам похмурий, не посміхнеться. Не бути йому щасливим, поки знову не побачиться з Гіліадон.
Дружина Елідюкова глибоко переживала його потайливість, не відаючи, що є тому причиною. Стало їй жаль себе, і тоді почала вона всіляко розпитувати, чи Елідюк не чув, бува, від когось, ніби вона поводилася негоже під час відсутності чоловіка. В такому разі вона готова захистити свою честь перед усіма, хай тільки він забажає.
— Пані моя, ніхто не звинуватив вас ні в чому лихому. Але я свято заприсягнувся королю тієї землі, де жив, що повернуся до нього. Я дуже йому потрібен і пообіцяв, що приїду через тиждень, тільки-но бретонський король залагодить мир. Але повернутись додому назавжди я зможу тільки тоді, коли виконаю одну дуже важливу справу. І ніщо не розрадить мене, поки я не опинюся там. Своєї обітниці я не порушу.
Оце і все, що Елідюк сказав дружині. Він очолив королівське військо і став йому у великій пригоді. Король, завдяки доблесті Елідюка, врятував свою землю. Та коли наблизився призначений Гіліадон день, Елідюк заходився встановлювати мир. Він погодив із усіма умови миру, і лише після того зібрався в дорогу, взявши з собою воїнів — двох племінників, яких ніжно любив, і одного з своїх пажів, хлопчика, що знав усю правду про них з Гіліадон і який носив їхні записки. Крім тих воїнів, Елідюк узяв тільки своїх зброєносців, більше нікого. Тоді змусив їх заприсягнутися берегти таємницю.
Не гаючись далі, Елідюк виходить у море і скоро припливає до Тотнеса. Нарешті він знову там, куди так поривався. Елідюк був дуже обачливий. Далеко від гавані, подалі від людських очей, він зупинився в заїжджому дворі, де його не могли вистежити чи впізнати. Тоді спорядив пажа і послав його до Гіліадон — повідомити, що її коханий повернувся і дотримав свого слова. Вночі, під запоною темряви, вона має непомітно зникнути з міста. Паж супроводжуватиме її, а Елідюк вийде назустріч.
Паж перевдягнувся і всю дорогу до Ексетера йшов пішки, добувся до покоїв королівни і сповістив, що її милий тут. Хлопчина застав Гіліадон в зажурі та безнадії. Почувши звістку, вона не витримала й заплакала, а тоді аж обцілувала пажа. Той передав їй, що вона має залишити місто сьогодні увечері, і весь день вони провели, міркуючи над планом втечі.
Коли ж запала ніч, вони, дбаючи, щоб їх не помітили, обережно вислизнули з міста. На Гіліадон була вишукана, золотом гаптована шовкова сукня і коротка мантія.
На відстані пострілу з лука від міської брами ріс невеличкий ліс, а за ним — гарний сад. Елідюк, приїхавши сюди за Гіліадон, став очікувати біля живоплоту. Паж привів дівчину на призначене місце. Елідюк зіскочив з коня і поцілував кохану — така радість побачитись ізнову! Допоміг їй сісти в сідло, взяв за вуздечку її коня, і вони помчали до Тотнеської гавані. Відразу сіли на корабель, на якому, крім людей Елідюка і його любої Гіліадон, більше нікого не було. Відпливли при ходовому вітрі і гарній погоді, та коли наблизились до бретонського берега, зірвався страшенний буревій. Зустрічний вітер відігнав їх далеко від гавані. Незабаром тріснула і повалилася щогла і вони втратили вітрила. У розпачі всі стали молитися — богові, святому Миколаю, святому Клементу і богоматері, щоб вимолила у Христа захисту й порятунку, щоб дав їм дістатися суходолу. Туди й сюди носило їх уздовж берега розгніване море. Тоді один корабельник закричав:
— Що ж це діється?! Боже мій, це та дівчина, яку ви взяли із собою на борт, потопить нас усіх. Ми ніколи не причалимо до берега. Вдома у вас є законна дружина. А тепер ви хочете мати ще одну. Це ж супроти бога й закону. Супроти пристойності й віри. Викиньмо її в море і врятуємось самі!
Елідюк усе це чує і від гніву стає сам не свій.
— Ах ти ж покидьку, нелюде, пацюче! Закрий свою польку! Якщо кинеш її в море, я поквитаюся з тобою!
Елідюк пригорнув Гіліадон до себе і, як міг, заспокоїв її. Королівну знесилила морська недуга, а новина, що вдома її коханого чекає дружина, розбила їй серце. Вона зомліла, упала долі, смертельно бліда, і застигла отак, мов нежива.
Елідюк усвідомив, що все це сталося через нього, і подумав, що Гіліадон померла. Горю його не було меж. Він підвівся, кинувся до корабельника і щосили вдарив його веслом. Той повалився на палубу, а Елідюк перекинув його через борт, і хвилі зімкнулися над ним. Вчинивши отак, Елідюк став до стерна, і так вправно повів судно, що скоро вони щасливо дісталися берега, увійшли в гавань, об'якорились і спустили сходні. Гіліадон все лежала без подиху, з печаттю смерті на лиці. Елідюк ридав невтримно,— якби його воля, він помер би разом із Гіліадон. І він спитав поради в своїх товаришів — куди відвезти дівчину тепер? Не захотів полишити її, аж поки вона буде похована з усією шанобою, згідно обряду, й спочине в святій землі. Адже вона королівна і заслуговує на те. Однак його друзі не могли порадити нічого путнього. Тоді Елідюк став думати сам.