Він ішов додому, думав про червоного лиса й згадував бродячого собаку, якого він бачив лише один раз, а потім часто жалій. Він тоді немов передчував, що на нього чекає така ж самотність. Якби він знову зустрів цього дворнягу, то вони б зрозуміли один одного, Й собака не злякався 6, не втік, як безмовний лис І знову його роздумам перешкодили, цього разу тупіт і гучні крики. Назустріч мчав, притиснувши до грудей жмут квітів, якийсь здоровило. За ним, відставши на два кроки, біг хлопець у картатій кепці. А далі гналися щодуху хлопці, галасуючи: "Держи!.. Держи!.." Сергій відразу пізнав квіти. Білі троянди з їхнього шкільного саду! Дівчата з десятого виростили новий сорт. Хотіли подарувати на прощання вчителям. А ці варвари обламали, певно, цілий кущ.
Сироїжкін зблід. Він оглянувся: нікого поблизу. А здоровило біг прямо на нього, й було вже чути, як дихає він хрипло й уривчасто, мов паровоз. Помітивши два кулаки й рішуче бліде обличчя, він стрибнув убік і обминув Сироїжкіна. Але Сергійко встиг підставити ногу хлопцеві в кепці. Той простягнувся і впустив дві білі квітки.
Наступної хвилини все змішалося навколо Сироїжкіна. Хлопець у кепці підхопився й кинувся на ворога. Сироїжкін опинився в залізних обіймах.
— Ага, попався! — несподівано закричав хлопець. — Хлопці, я піймав спільника!
З жахом Сироїжкін упізнав десятикласника Махмутова, шкільного боксера. Що він наробив! Підставив ногу своєму! А все через дурну кепку, насунуту на очі. Через неї не розгледів Махмутова.
Підскочили хлопці, загаласували:
— Тримай міцно! Не випусти! Потім з ним поговоримо...
І раптом басок:
— Та це з нашого класу! Сироїжкін!
Несподіваним рятівником був Макар Гусєв. Як і всі, червоний від бігу й страшенно злий, він накинувся на Сергійка:
— Ти що, збожеволів! Кому поставив підніжку!
— Я думав, він злодій, — похмуро виправдувався Сироїжкін. — Не розгледів... Відпусти! — просив він Махмутова.
Але той підозріло косив очі на нього й не розтискав залізних лабет.
А здоровило з трояндами мов крізь землю провалився.
Хлопці розгублено оглядали безлюдну вулицю. В метушні ніхто не помітив, куди подівся викрадач.
Тут Сироїжкін вирвався нарешті з боксерських обіймів і закричав:
— Він у під'їзді! Я бачив! — І Сергійко помчав до під'їзду, з радістю чуючи за собою тупіт.
Східці, східці, нескінченні східці... Він біжить дуже швидко, але його обганяють, гаряче дихають у спину й знову обганяють. Тепер вони всі разом, і це його товариші рвуться нагору щодуху. А раптом він помилився? Що тоді?..
Ні, він не помилився! Он кричить громовим голосом Махмутов:
— Стривайте! Живцем візьмемо!.. Квіти не мніть!..
Галаслива боротьба, кректання, густі хмари куряви, що повалили з горищних сходів, свідчили про те, що варвар вирішив не здаватися живим. Потім усе враз затихло, й повз Сироїжкіна, який застиг на сходовій площадці, провели здоровила. На нього просто шкода було дивитися — такий він був блідий і забруднений з ніг до голови.
Кульгаючи, спустився Махмутов. Він був без кепки. її дбайливо ніс Макар Гусєв.
Махмутов побачив Сироїжкіна, блиснув очима.
— Візьми! — Він сунув йому в руки тс, що ще недавно було букетом, — жалюгідні, зім'яті стебла.
"Ех, ти, — сказав сам собі Сироїжкін. — Навіть букет врятувати не зміг... Тепер усі в школі питатимуть, як це я підставив ногу своєму... Та що там квіти! Якщо всі дізнаються про Електроника, про обман... — Сергій зіщулився. — Ні, треба бути рішучим. Треба зникнути!" І відразу спокійно стало на душі в Сергійка. Прийшовши додому, він ліг на тахту, став міркувати про своє майбутнє. Завтра він сідає в поїзд і їде до Мурманська. Там живе Сіма Маликов, приятель по чорноморському табору. В Сіми можна буде зупинитися, поки підуть переговори з Полярним управлінням. "Я круглий сирота, — скаже він, — сам-один на білому світі. І вроджений полярник. Взимку ходжу без шапки. Можу працювати ким завгодно. Якщо треба вчитися — навчуся". А Сімі Маликову можна хоч і зараз подзвонити. Досить набрати на телефонному диску номер міста, як буде тонкий гудок Мурманськ на проводі. І набирай Сімин номер. Але краще, мабуть, не дзвонити, а приїхати раптово, без зайвих розпитувань.
Сергій підійшов до телефону й викликав довідкове бюро вокзалу.
— Коли відходить поїзд до Мурманська? — запитав він.
— Поїзд номер шістнадцять підходить з третьої колії о дванадцятій годині п'ять хвилин.
Автомат говорив трохи гугняво, як звичайний вокзальний репродуктор.
— А на завтра квитки є?
— Є. Хочете замовити?
Відступати було пізно. Сергійко рішуче сказав:
— Так!
— Записую...
— Будь ласка, один квиток...
Автомат вислухав Сироїжкіна й байдуже повторив:
— Один квиток на ім'я Сироїжкіна Сергія Павловича. Можете одержати за півгодини до відходу поїзда в касі номер один.
Ну, от і все. Добре, що це був автомат. Людина стала б допитуватися: "А скільки вам років?.. А ви обов'язково поїдете?.." Й інші безглузді розпитування.
Йому ще пощастило, що батьки в одноденному будинку відпочинку, приїдуть тільки завтра після роботи. Він устигне дати точні інструкції Електроникові, як поводитися з батьками. А то останнім часом батько й мати стали дуже вже недовірливими. Мама, наприклад, каже: "Серьожо, ти хіба не чув, як я гукала тебе на вулиці? Чому ти втік? І яким чином на тобі опинилася синя куртка, яку я віддала у пральню?" Таких важкопоясненних "чому" назбиралося надто багато. Чому пропав ключ від шафи, яку тепер доведеться ламати? Чому зникає Іноді трансформатор від холодильника й усі продукти плавають у воді? Чому вночі Сергій розмовляє сам із собою? Чому він ганяє цілими вечорами на вулиці й приходить додому, коли всі сплять? І так далі, і так далі...
...Електроник з'явився незвично пізно, майже надвечір, і відразу сів за домашні завдання. Сергійко не поцікавився, де він вештався. Завалився знову в батьковій кімнаті на тахту й втупився очима в стелю. Час від часу він помічав, як двері прочиняються й Електроник дивиться на нього. Ніби чекає розпитувань. Чи, може, Електроник почуває себе винуватим, що змусив друга так довго чекати? Але Йому й це однаково.
І от Електроник доповів: