Експеримент "Корона"

Бережной Василий

1

Дзвоник долинав ніби крізь кілометровий шар чорної вати. Та все-таки слуховий центр зафіксував його, почала формуватися думка: дзвонить, але не встигла оформитись, розпалася на світні скалки, вони зникли, і знову кучугури чорної вати налягли на свідомість. Але дзеленчання не стихало і таки пробилося. Рука сама по-тяглася до слухавки. З мікрофона почулося тривожне:

— Алло! Алло!

Нарешті Михайло Павлович прокинувся. Сів у постелі.

— Я слухаю.

— Пробачте, що турбую серед ночі…

— А що трапилось? — Михайло Павлович упізнав Ольгу. — Може, що з Сергієм?!

— Того ж я й дзвоню… — жінка перейшла на шепіт. — 3 ним щось страшне діється. Розумієте… Боюсь, чи не збожеволів. Мабуть, якась несправність…

— Несправність? — перепитав Михайло Павлович. — Хм… Так ви ж обоє медики…

— Несправність у "Короні"!

— А… Ні, це відпадає. Живлення ж не міняли?

— Ні. Все, як було. А він скрегоче зубами, стогне, плаче…

— Ну, то зніміть з нього "Корону".

— Не дається. Випхав мене з кабінету, замкнувся. Бубонить, свариться — наче навкулачки з кимось б’ється. Може б, ви… Вас він, звичайно, впустить, Михайле Павловичу…

— Гаразд, я зараз.

"І отак завжди, — меланхолійно подумав Михайло Павлович, — якщо ти пізно ліг — обов’язково не да-дуть виспатись. Буває, рано приходиш з лабораторії — ніхто й у шахи не набивається, а це засидівся біля ново-го прискорювача — і на тобі… Що ж могло трапитись? Адже він уже тиждень, як надяг "Корону"! Записував би спокійно в журнал, а то…"

За звичкою, хотів надіти краватку, але жбурнув її в шафу. Третя година ночі! Уже вийшовши з парадного і ковтнувши свіжого повітря, подумав: "Бач, невдоволений, розбудили. А певне ж, щось сталося!.. Ех, Сергію, Сергію…"

Пустельна вулиця почала лунко відраховувати його швидкі знервовані кроки.

2

З легким сумом Сергій Олексійович помічав, що море вже втомлює його, що в тілі поменшало сили, а проте плавав охоче. Далеко не запливав, як то було колись, тримався "буйкової" межі, частенько відпочивав на воді, розкинувши хрестом руки, втопивши погляд у бездонну синяву неба. Дуже любив отак зависати на воді пізно ввечері, коли в небі сяють зорі. В такі хвилини Сергія Олексійовича оповивав якийсь особливий настрій. Хвилі стиха колисали його між небом і землею, далекі зорі сіяли в душу щось незбагненне, щемливе, смутне і радісне. Може, тоді саме наставала мить єднання з Природою?

А як шубовснеш у ранкове море, коли сонячне проміння тільки черкнеться його ледь побриженої повер-хні, — де та й утома дінеться! М’язи стають пружніші, в усьому тілі настає отой оптимальний режим, яким від-значається молодість, Але то ненадовго. Втома облягає знову, гасить чутливе сприйняття світу — молодість давно минула.

— Чи ти хоч бачиш, Михайле, яка тут краса? — інколи говорив Сергій Олексійович до свого друга, який цілими днями горбився за шахівницею.

— Ти завжди був романтиком, Сергійку, — кидав Михайло Павлович, пускаючи хмарку диму. — Не за-бувай, що ти медик!

— Ну й що? Медики — не сухарі, це ви, фізики.., Але втягти Михайла Павловича в дискусію не вдавалось.

— Співай, співай, вона довга… — скаже і знову втупить погляд у шахівницю.

Але настав такий день, коли Сергій Олексійович не купався, а Михайло Павлович не грав у шахи. Усе за-тьмарила трагічна звістка з Києва — помер їхній товариш, їхній славетний друг.

— Це безглуздо — ось що мене вражає, — сказав після тяжкої мовчанки Михайло Павлович. — Людині ще тільки за п’ятдесят і раптом…

Не змовляючись, вони пішли в напрямку гір.

— Трагедія в тому, що ми майже завжди спізнюємось із діагнозом… — нарешті обізвався Сергій Олексі-йович. — Рак — дуже підступна хвороба, в організм людини пробирається тихцем…

— Що значить тихцем? — змахнув рукою Михайло Павлович. — Це просто неможливо. Хто-хто, а ви, медики, мусите це знати. Хіба не всі ділянки організму контролюються нервовою системою?

— Усі, звичайно.

— То чому ж ця чутлива комунікаційна сітка не сигналізує про небезпеку одразу? Чому сигнали тривоги надходять до свідомості запізно?

Сергій Олексійович поглянув на чорний дзьоб Карадагу, за який саме зачепилася попеляста хмарина, і по хвилі мовчання пробурчав:

— Чому та чому… Певне, так схотіла її величність Природа.

Деякий час ішли мовчки. Гірські стежини вели їх то поміж важкими валунами, то по зелених схилах. Отак і думки їхні — то натрапляли на камені незрозумілого, то виривалися на простір, і вже здавалося, що ось-ось можна осягнути незбагненне.

Посідали на теплому камені, дивилися на море, згадували померлого друга. І знову: чому система аналі-заторів "не спрацьовує"? Адже нема сумніву — сенсорні нервові волокна передають сигнали своєчасно, і відповідні ділянки мозку сприймають їх як больові подразнення. Але, мабуть, захворювання починається з дуже не-значних змін, а значить і сигнали — слабкі… Вони, певна річ, заглушуються іншими, тонуть у них. А коли процес злоякісного переродження охопить чималу ділянку — час уже втрачено, і хвороба тоді не відступиться від своєї жертви. Що ж виходить? Посилити, треба посилити роботу системи аналізаторів!

— І це допоможе розпізнавати початок усякої хвороби — чи не так? — вигукнув фізик.

— Авжеж, що так, — невесело усміхнувся медик. — Не вистачає тільки дрібнички — якого-небудь біо-електронного підсилювача.

— А ти зміг би провести такий експеримент?

Сергій Олексійович подивився на друга так, наче вперше побачив.

— Експеримент? — перепитав. — Це ти серйозно?

— Цілком серйозно. Ми в своїй лабораторії сконструюємо підсилювач. А ти візьми медико-біологічний аспект.

— Ну, коли так, то я й сам… ну, розумієш, експеримент на собі…

Тепер Михайло Павлович окинув друга зацікавленим поглядом.

Щоб заглушити хвилювання — чи вони гарячкуваті юнаки? — друзі почали по-діловому обмірковувати свій намір. Електрична активність клітин, електроенцефалографія, альфа— і бета-хвилі головного мозку…

Сонце вже давно сховалося за горами, густо-синя поверхня моря зовсім потемніла, коли вони спохвати-лися і рушили до своєї "обителі здоров’я". Запізнилися на вечерю, зате мали — в головних рисах — план дії. Найперше, звичайно,— пильне вивчення найновіших атласів мозку. Де саме в цій горбкуватій країні пролягли зони локалізації чуттєвих сигналів? Де ті нейронні ретрансляційні станції, які зосереджують сигнали і передають їх до великої гори людської психіки?