– Hipo Вулф? Ваші орхідеї!
Я вийшов на сходи. Скраю на тротуарі стояв великий зелений фургон з червоним написом збоку: "ТРАНСКОРПОРАЦІЯ ПІВНІЧНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ". Ще один такий самий здоровенний тип відчиняв дверцята фургона. Я сказав досить гучно, що сьогодні надворі збіса холодно для орхідей і що зараз я сам поможу їх вивантажувати. Та коли я вдягся і знову вийшов, ті двоє здоровил уже поставили один ящик на тротуар і примірялися нести. Я знав його розміри: завдовжки п'ять футів, завширшки три і заввишки два. Мені вже доводилось упаковувати такі ящики, коли ми відсилали орхідеї на продаж чи на якусь виставку. Збоку на кожному було написано: "ОБЕРЕЖНО! ТРОПІЧНІ РОСЛИНИ! ШВИДКО ПСУЮТЬСЯ! ТРИМАТИ В ТЕПЛІ!"
Я зійшов на тротуар, але ті двоє самі взялися за ручки обабіч ящика, підняли його і, вочевидь не потребуючи моєї допомоги навіть на східцях, рушили до входу. Нагорі Вулф притримав двері, і вони внесли ящик. Мені не залишалось нічого іншого, як стояти і стерегти фургон. У машині було ще п'ять таких самих ящиків. Один з них мав бути особливо важкий, навіть для цих двох чолов'яг, але я не знав, який саме. Виявилось – передостанній. Коли вони стягли його на тротуар і взялися за ручки, один сказав:
– О господи, ці горщики, видко, зі свинцю!
А другий відповів:
– Та ні, із золота!
Я озирнувся: чи не стоїть десь поблизу агент ФБР, прислухаючись до цієї розмови?
Вони обережно – чи принаймні я сподівався, що саме так, – винесли ящик на сходи і навіть не спіткнулися, хоч він важив мало не триста фунтів.
Коли останній ящик уже стояв у передпокої, Вулф розписався за вантаж, а я дав кожному з тих двох здорованів по два долари. Вони подякували, я зачекав, поки обидва зійшли на тротуар, і замкнув двері.
Ящики стояли попід стінами в передпокої, радіоприймач у кабінеті працював на повну потужність, а Вулф уже чаклував з викруткою біля третього ящика від кінця. Я спитав, чи він, бува, не помиляється, і коли Вулф відповів, що ні – ящики, мовляв, позначено крейдою, взявся за другу викрутку. Гвинтів було всього вісім, і за кілька хвилин ми їх усі повикручували. Я зняв накривку: в ящику, підібгавши коліна, лежав на боці Саул Пензер. Я хотів був перехилити ящик, але Саул – чоловік узагалі невеликий, коли не брати до уваги його носа та вух, – повернувся, став спершу на коліна, а тоді на ноги.
– Добрий день! – привітався Вулф.
– Не дуже добрий, – потягся Пензер. – Можна розмовляти?
– Можна, якщо ввімкнуте радіо.
Саул знов потягнувся:
– Оце покаталися! Сподіваюсь, вони всі живі!
– Я хочу переконатися, – промовив Вулф, – чи правильно запам'ятав їхні імена. Містер Х'юїтт назвав їх Арчі по телефону.
– Ешлі Джервіс – це ви, а Дейл Кірбі – Арчі. Та ліпше скоріше випустити їх на волю!
Вперше і востаннє в житті я бачив, як відрекомендовують забитих у ящики людей.
– Хвилиночку! – спинив нас Вулф. – Ви все їм пояснили?
– Так, сер. Вони не повинні розмовляти – жодного слова, хіба що ви або Арчі їх про це попросите. Вони не знають, хто може підслуховувати в цьому будинку чи хто й чому стежить за ним. Але Х'юїтт запевнив їх, що нічого їм не загрожує і не загрожуватиме. Кожному з них він дав по п'ятсот доларів, і ще по стільки ж маєте дати їм ви. Х'юїтт також передав цим людям ваші гарантійні листи. Думаю, вони своє діло зроблять. – Саул трохи стишив голос. – Джервіс, правда, трохи поступається перед Кірбі, але дарма, хлопці не підведуть.
– Вони знають, що не повинні виходити з кімнати й виглядати з вікон?
– Знають. За винятком тих випадків, коли в них буде… гм… репетиція.
– Вони мають відповідні костюми на вечір у четвер?
– Ось у цьому ящику, – показав Саул. – Наші речі теж тут. І зброя. Звичайно, пальта й капелюхи вони надягнуть ваші з Арчі.
Вулф зробив гримасу.
– Дуже добре. Почнімо з Фреда й Оррі.
– На них стоять позначки. – Саул узяв з рук Вулфа викрутку, підійшов до ящика з білим кружечком на кришці, кинув мені: "Оррі позначений трикутником!" – і заходився викручувати гвинти.
Я знайшов ящик з трикутником і теж став до роботи. Саул випустив Фреда раніше, ніж я Оррі, бо в мене головка одного з гвинтів була зглузована. Цим двом також наказали мовчати, поки до них не звернуться. І коли воші стали на рівні, з виразу на їхніх обличчях я зрозумів, що це й на краще. Я запитливо звів брови на Саула, тицьнув себе пальцем у груди, і він показав на ящик у кутку. Я підійшов і почав викручувати гвинти.
Я розумів, що професійні актори завдяки великій розмовній практиці привчаються говорити тільки то, що повинні сказати, і не розтулюють рота, коли за сценарієм треба мовчати. Хай навіть так, але Ешлі Джервісові й Дейлу Кірбі слід віддати належне. Адже вони пролежали в ящиках дві години, а може, й довше. Особливо скрутно довелося Джерлісові, який важив не менше від Вулфа, але його фунти були розподілені по тілу зовсім не рівномірно. Нам довелося перевернути ящик набік, щоб Джервіс із нього вибрався. Потім він іще добрих п'ять хвилин лежав на підлозі, відмовляючись од нашої допомоги, тільки ворушив руками й ногами. Нарешті оговтався, звівсь на ноги й, повернувшись до Вулфа, мовчки, збіса театрально вклонився. А от Кірбі мені не вклонився, хоча теж не зронив жодного слова. Поки Джервіс лежав на підлозі, а ми його ждали, Кірбі стояв осторонь і ритмічно, в лад музиці по радіо, робив гімнастичні вправи.
Я з Саулом згодився – ці хлопці своє діло зроблять. Кірбі хоч був на півдюйма нижчий від мене, зате статуру мав однакову з моєю. А от Джервіс на зріст був достоту, як і Вулф. Щоправда, плечі він мав не такі широкі, а в поясі був трохи товщий, проте в пальті нічого цього не видно. Тільки обличчям обидва актори були не дуже схожі на нас. Але наш спектакль відбуватиметься вночі, а підходити близько фебеерівці не зважаться.
У відповідь на уклін Вулф кивнув головою, мовив: "Ходімо, джентльмени!" – і пішов до кабінету. Замість сісти відразу за свій стіл, він спершу поставив жовтий стілець на середину килима – досить грубого, щоб заглушити кроки, – і рушив по другий стілець. Я теж поставив два стільці, а Саул, Фред та Оррі взяли кожен по одному. Після цього всі ми посідали двома колами – Вулф, Джервіс і Кірбі посередині. Але тут Вулф нагадав мені: