Я вирішив не брати таксі, а піти в метро, – звичайно, не задля того, щоб заощадити гроші нашої клієнтки. Просто пора вже було щось робити з моїми "хвостами". Минуло два дні й дві ночі, відколи ФБР, як можна було припустити, зацікавилось нами, і двадцять п'ять годин відтоді, як воно звернулося до Пераццо з вимогою позбавити нас ліцензій, а я й досі не бачив за собою непроханих супутників. Певно, я або легко від них одривався, або просто їх не помічав. Тепер я вирішив звернути на них увагу, але ж не простуючи пішки по вулиці! Доїхавши поїздом метро до станції біля Центрального вокзалу, я пересів на експрес, який ішов у бік житлових кварталів міста.
Коли у вас закралася підозра, що в метро за вами стежать, і ви хочете виявити шпига, починайте пробиратися вздовж вагона, а на кожній станції підходьте ближче до дверей, щоб в останню мить вискочити на платформу. В години пік робити це досить важко, але тепер було вже пів на одинадцяту ранку, до того ж я їхав у бік житлових кварталів.
Я помітив його вже на третій зупинці, точніше сказати, не його, а їх. Шпигів було двоє. Один – кремезний здоровило, що мало не діставав головою до штанги у вагоні, з темними вилупкуватими очима, яких він ніби не знав куди подіти, а другий нагадував кіноактора Грегорі Пека, якщо не брати до уваги невеличких каплуватих вух. Гра, дідько б її вхопив, полягала в тому, щоб їх викрити, а вони про це щоб і не знали, і коли я вийшов на станції біля Сто шістдесят восьмої вулиці, то був майже певен, що виграв. Я простував тротуаром з таким виглядом, немов тих двох для мене зовсім не існує.
Позбутися "хвоста" на нью-йоркських вулицях, коли ви не заплішений дурень і знаєте, що за вами стежать, – суща дрібниця. Існує тисячі способів, і той, кого переслідують, вибирає один з них залежно від часу й місця. Я неквапом плівся по Тремонт-авеню, позираючи коли-не-коли на свій годинник та номери будинків, аж поки не вздрів вільного таксі. Коли воно було вже ярдів за тридцять від мене, я прошмигнув між машинами, що стояли край тротуару, зупинив таксі, вскочив у нього, причинив дверцята, кинув водієві: "Женіть щодуху!" – і ще встиг загледіти "Грегорі Пека", який тільки очі витріщив, коли ми промчали повз нього. Другий шпиг стояв на протилежному боці вулиці. Ми проїхали сім кварталів і спинилися аж перед червоним світлом на перехресті. Сказати правду, я таки глянув назад. Потім назвав водієві номер будинку на Гран Конкур, спалахнуло зелене світло, і ми рушили далі.
На горішніх поверхах цього житлового будинку містилися контори кількох різних орендних філій, але одна з них – певна річ, та, що відала здачею в оренду приміщень, – була на першому поверсі. Я ввійшов. Контора займала невеличку кімнату – всього три столи та шафа з теками. Найближче до дверей сиділа вродлива молода жінка з копицею волосся на голові, якого вистачило б на всіх чотирьох бітлів. Коли вона, всміхнувшись до мене, спитала, чим може прислужитися, голова мені мало не запаморочилась і довелося спочатку перевести подих. Ні, подумав я, такі жінки в робочий час повинні сидіти вдома. Я відповів, що хотів би бачити містера Оделла, і вона кивнула своєю чарівною голівкою в глибину кімнати.
Він сидів за другим столом. Перше ніж ступити до нього, я трохи зачекав. Мені було досить одного погляду на нього. Дехто, посидівши за гратами, навіть і не дуже довго, виглядає зів'ялим, коли виходить на волю. Про Оделла цього не можна було сказати. На зріст не вдався, проте елегантний. Біла шкіра, світле волоссячко, вдягнений дуже чепуристо. Костюм у вузеньку смужку обійшовся йому – чи комусь іншому – щонайменше в дві сотні.
Він вийшов із-за столу, назвався Френком Оделлом і простяг мені руку. Було б куди краще, якби він сидів в окремому кабінеті; та чарівна жіночка, мабуть, і не знала, що сусідить з колишнім арештантом. Я відрекомендувався, дістав портмоне й подав йому свою візитку. Оделл уважно подивився на неї, сховав до кишені й сказав:
– Господи, а я вас і не впізнав! Я ж бачив у газетах ваші фотографії!
Мої фотографії не з'являлися в газетах уже більше року, а коли з'являлись, він був за гратами. Але я пустив ці слова повз вуха.
– Що вдієш – старію… – скрушно промовив я. – Ви б не подарували мені кілька хвилин? Hipo Вулф узявся за одну невеличку справу, в якій замішаний чоловік на ім'я Морріс Елтхауз, і гадає, що ви могли б дати нам деякі відомості.
Оделл не розгубився. Навіть оком не кліпнув. Він тільки сказав:
– Це той, якого вбили?
– От-от. Поліція, звичайно, провела розслідування. Як завжди. Тепер ідеться про приватне розслідування по бічній лінії.
– Якщо ви хочете знати, чи була тут поліція, то її тут не було. Давайте сядемо.
Він сів за свій стіл, а я – на стілець біля столу.
– Що ж то за бічна лінія?
– Все це не так просто… Йдеться про одне діло, яке робив Елтхауз, коли саме його вбили. Ви можете про це що-небудь знати, якщо в той час бачилися з ним, тобто в листопаді, торік у листопаді. Ви бачилися з ним у той час?
– Ні. Востаннє я бачився з ним років два тому. В залі суду. Коли дехто з людей, яких я вважав за своїх друзів, зробив мене козлом відпущення. А навіщо я здався поліції?
– О, коли вони розслідують вбивство, то беруться за всіх підряд. – Я махнув рукою. – А це ви цікаво сказали про козла відпущення. Може, це пов'язане з тим, що ми хочемо знати. Елтхауз не любив підтасовувати матеріалів? Він часом не був одним із тих ваших приятелів, що зробили вас козлом відпущення?
– Боронь боже! Ні, він не був моїм приятелем. Я бачився з ним усього двічі. Вперше тоді, коли він писав ту статтю чи збирався її писати. Він шукав більшу рибину. А я був усього-на-всього такий собі спритний службовець фірми "Бранер – нерухоме майно".
– Бранер? – Я наморщив лоба. – Щось не пригадую такого прізвища у зв'язку з тією справою. Щоправда, я не дуже з нею знайомий. Виходить, це ваші приятелі з фірми "Бранер – нерухоме майно" зробили вас козлом відпущення?
Оделл усміхнувся:
– Ви таки не дуже знайомі зі справою. Там ішлося про кілька дрібних махінацій, в яких я був замішаний. Люди з фірми "Бранер" поставилися до мене дуже мило. Віце-президент навіть улаштував мені побачення з самою місіс Бранер. Саме тоді я й зустрівся з Елтхаузом удруге – в кабінеті місіс Бранер, у неї вдома. Вона теж поставилася до мене мило. Повірила всьому, що я їй розповів. Навіть заплатила за мого адвоката. Частково. Вона, бачте, зрозуміла, що я вплутався у темну махінацію, але я пояснив їй, що сам не знаю, як це сталося, і вона не захотіла, щоб службовця її фірми визнали вплутаним у брудне діло. Я кажу, що це дуже мило з її боку.