— Та ви не турбуйтесь,— упевнено сказав розсильний.— Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.
М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:
— Ну, хіба це не чудо!
Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.
На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт,— Дженні залишилася вдома доглянути господарство.
— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку.— Як зустріли свято?
Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.
— Ну-ну,— сказав він, поплескуючи її по плечі.— Не
треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.
— Не забуду, сер,— відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.
Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб'язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.
Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.
Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. їй невистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.
Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:
— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.
Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.
— Ану, Дженні,— сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?
— Не знаю,— відповіла вона, соромливо відводячи очі.— Чому ви питаєте?
— Ні, знаєте,— заперечив він.— Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.
— Ніякої нема,— простодушно відповіла вона.
— Ні, є,— повторив він; її неприховане ухиляння від
ЗО
відповіді потішало його і викликало цікавість.— Повин.-ні ж ви що-небудь думати про ,мене. Що ж саме?
— Ви запитуєте, чи подобайтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев'ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.
— Так,— відповів він, трохи розчарований, їй невистачало уміння кокетувати.
— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь,— з милою посмішкою сказала вона.
— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?
— Я думаю, що ви дуже добрі,— відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.
— І це все? — запитав він.
— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.
Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одпертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.
— Ну, а я вважаю,— сказав він нарешті,— що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?
— Здається,— без запинки відповіла Дженні. Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся,—
так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.
— Чого ви смієтесь? — запитала вона.
— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам. зовсім не подобаюсь.
— Ні, подобаєтесь,— серйозно відповіла вона.— Ви такий хороший.
По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.
— Так,— сказав він і, м'яко •цритиі'нувппг до себе дівчину, поцілував її в щоку.
Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.
Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись. /
— Я налякав вас? — сказав він.
Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:
— Так, налякали.
— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь. Подумавши з хвилину, Дженні сказала:
— Мені треба йти.
— Ну от,— жалібно відказав Брендер,— невже ви через це втікаєте?
— Ні,— відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна,— але мені пора. Вдома будуть турбуватись.
— А ви не сердитесь на мене?
— Ні,— сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.
Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.
— Як би там не було, ви тепер моя,— сказав сенатор встаючи.— Віднині я дбатиму про вас.
Дженні було приємно це чути. "Йому впору робити чудеса,— подумала попа,— він справжній чарівник". Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. 'Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища,— а для нього це було гірким докором.