— Візьми,—сказав він.— Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.
— Ні, ні! — вигукнула Дженні.— Не треба так багато. Не давайте мені стільки.
— Не сперечайся,— сказав Лестер.— Ану, давай руку. Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла
руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.
— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.
Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.
— Не знаю, як вам дякувати,— нарешті сказала вона.
— І не треба,— відповів Лестер.— Повір, що це я повинен подякувати тобі.
Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.
— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер.— Ти була б цілий день вільна.
— Я не можу,— відповіла вона.— Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.
— Це, мабуть, правда,— сказав Лестер.— Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п'ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.
Він неуважно тарабанив пальцями по столу.
— Не можу,— сказала Дженні.— Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.
З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може при-
знатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.
— Оскільки я розумію, є тільки один вихід,— м'яко вів далі він.— Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?
Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів,— вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильне-стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити? пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:
— Так ти дозволиш мені це зробити?
— Це було б дуже добре,— сказала Дженні.— Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?
— Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? — запропонував Лестер.— Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?
— Так, якщо дома не дізнаються про правду,— здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні.— А що, як дізнаються?
— Не дізнаються,— спокійно відповів Лестер.— Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати — і ми поїдемо.
— Ви гадаєте, це можна? — запитала вона.
— Звичайно,— відповів Лестер.— А що тут такого?
Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв'язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материн-
ко
ством. Яка це трагедія — дати життя дитині... ні... вона не може піти на це знову, в усякому разі — не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.
— Я...— почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.
— Ти?..— повторив Лестер.— А далі що?
— Я...— і Дженні знову замовкла.
Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.
— Ну що ж? — спитав він, підбадьорюючи її.— Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?
Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.
— Мені ніяк не можна мати дитини,— вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.
Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.
— Ти незвичайна дівчина, Дженні,— сказав він.— Ти просто чудо. Але не турбуйся. Це можна владнати. Навіщо ж тобі мати дитину, якщо ти не хочеш, та й я також цього не хочу.
На червоному від сорому обличчі Дженні відбилося здивування.
— Так, так,— сказав Лестер.— Адже ти мені віриш7" Я знаю, що говорю, як по-твоєму?
— Т-так,— запинаючись, відповіла вона.
— Ну от. У всякому разі, я не припущу, щоб з тобою сталось щось недобре. Я повезу тебе звідси. І потім, я зовсім не хочу ніяких дітей. Зараз я не мав би від них ніякісінької втіхи. Вважаю за краще почекати з цим. Але нічого подібного й не буде, нехай це тебе не турбує.
— Гаразд,— ледве чутно відповіла вона.
Нізащо в світі не наважилася б вона зараз зустрітися з ним поглядом.
— Послухай, Дженні,— сказав він трохи згодом.— Адже ти мене кохаєш, правда? Невже я став би упрошувати тебе, коли б не кохав, як ти думаєш? Я просто загубив голову через тебе, це щира правда. Я сп'янів від
9"
131
тебе, як від вина. Ти повинна поїхати зі мною. Повинна, і якнайшвидше. Я знаю, справа в твоїх родичах, але це можна владнати. Поїдеш зі мною до Нью-Йорка. А потім щось придумаємо. Я познайомлюсь з твоїми родичами. Ми вдамо, що я залицяюсь до тебе,— все, що хочеш, тільки поїдемо, не відкладаючи.
— Але ж не зараз? — запитала Дженні майже з переляком.
— Якщо можна, завтра. В найгіршому разі, в понеділок. Ти влаштуєш це. Що тебе бентежить? Адже коли б місіс Брейсбрідж запропонувала тобі поїхати, то довелося б тобі негайно зібратися, і ніхто й слова б не сказав. Хіба не так?
— Так,— подумавши, погодилася вона.
— Тоді що перешкоджає?
— Завжди так важко, коли доводиться говорити неправду,— замислено сказала Дженні.