Дженні Герхардт

Страница 31 из 107

Теодор Драйзер

— Чи зобов'язуєтесь ви, з належною дбайливістю й ретельністю скеровуючи її на шлях істинний власним прикладом і суворістю, берегти її від усякого зла й навчити коритись волі божій, як про це мовиться у священному писанні?

Герхардт слухав, і раптом в його мозку блискавично промайнула думка про те, що сталося з його дітьми: адже їх також отак хрестили. Вони також слухали його урочисту обіцянку дбати про їхнє духовне благополуччя. Він мовчав.

— Так, зобов'язуємось,— підказав священик.

— Так, зобов'язуємось,— покірливо повторили Герхардт і його дружина.

— Чи віддаєте ви обрядом хрещення долю цього немовляти в руки господа, який дарував йому життя?

— Так.

— І, нарешті, якщо ви готові від щирого серця заявити перед богом, що віра ваша міцна і обітниці ваші непорушні й підказані серцем вашим, стверджуйте це перед лицем господа, сказавши: так.

— Так,— повторили вони.

— Хреститься дитина Вільгельміна-Веста, в ім'я отця і сина й святого духа,— закінчив священик, простягаючи руку над немовлям.— Помолимося.

Герхардт схилив свою сиву голову і заходився побожно повторювати про себе слова молитви.

98

Слухаючи ці урочисті слова, він відчув велику відповідальність за крихітне знедолене створіння, що лежало на руках його дружини, відчув, що мусить дбати про внучку, що він відповідатиме за неї перед самим богом. Він побожно схилив голову, і, коли служба закінчилася й вони вийшли з церкви, у нього не знайшлося слів, щоб висловити свої почуття. Він вірив глибоко й пристрасно. Бог був для нього живою істотою, вищою реальністю. Релігія — це не тільки цікаві думки, слова, які слухаєш щонеділі, але могутнє, живе висловлення божественної волі, успадковане від тих часів, коли люди перебували в особистому безпосередньому зв'язку з богом. У виконанні її заповітів він бачив розраду й спасіння, єдину втіху для створіння, якому судилося блукати в житті цьому, мета якого буде відкрита нам не тут, а на небі. Герхардт спроквола йшов вулицею, розмірковуючи над священними словами, які він і почув і сам говорив у церкві, і над тими обов'язками, які вони на нього покладали,— і остання тінь огиди, яка володіла ним, коли він ішов з дитиною до церкви, зникла, поступившись місцем цілком природній ніжності. Який би важкий гріх не вчинила його дочка, дитина ні в чому не повинна. Це безпорадне, кволе, плаксиве створіння вимагало від нього турботи й любові. Герхардт почував, що серце його рветься до немовляти, але він не міг так одразу здати всі свої позиції.

— Прекрасна людина,— сказав він про священика, йдучи поруч з дружиною і швидко добрішаючи під впливом думок про свій новий обов'язок.

— Так, дійсно,— боязко погодилась м-с Герхардт.

— І церква хороша;—продовжував говорити він.

— Так.

Герхардт озирнувся на всі боки, на будинки, на вулицю, таку залюднену цього сонячного зимового дня, і, нарешті, на дитину, яку несла його дружина.

— Вона, напевно, важка,— сказав він німецькою мовою.— Дай-но її мені.

Стомлена м-с Герхардт погодилась.

— Ну, от! — сказав він, поглянувши на дівчинку і пригортаючи її голівку до свого плеча, щоб їй було зручніше.— Будемо сподіватися, що вона гідна 'буде всього, що зроблено для неї сьогодні.

І м-с Герхардт добре зрозуміла, що бриніло в його

•голосі. Присутність цієї дитини в домі, можливо, ще не раз буде приводом для важкого настрою й тострих слів, але інша, могутніша сила стримуватиме Герхардта. Він завжди пам'ятатиме про душу дівчинки. Він ніколи більше не відмовиться від турботи про неї.

Розділ XVI

В останні дні, які Герхардт провів у Клівленді, він наче ніяковів у присутності Дженні й намагався удавати, що не помічає її. Коли настав час від'їзду, він поїхав, не попрощавшись із нею і доручивши дружині зробити це за нього; але пізніше, по дорозі до Иангстауна, він пошкодував про це. "Треба було попрощатись із нею", думав він у поїзді, під гуркіт коліс. Та було вже надто пізно.

А життя родини йшло собі далі. Дженні служила в м-с Брейсбрідж. Себастян улаштувався в тютюновій крамниці як продавець. Джорджу підвищили платню до трьох доларів з половиною. Це було нелегке, нудне й одноманітне існування. Вугілля, харчі, взуття й одяг були головною темою розмов; всі вибивалися з сил, намагаючись звести кінці з кінцями.

На чутливу Дженні тягарем лягало безліч клопот, але найбільше турбувалася вона про своє майбутнє — і не стільки за саму себе, скільки за дочечку й усіх рідних. Вона не уявляла собі, що її жде. "Кому я потрібна?" знову й знову запитувала вона себе. Як бути з дитиною, коли хто-небудь покохає її? А це цілком могло статися. Дженні була молода, приваблива, і чоловіки охоче упадали за нею, вірніше, намагалися упадати. У Брейсбріджів бувало багато гостей, і деякі пробували чіплятись до гарненької покоївки.

— Дівчинко, та ви просто казка,— заявив їй один старий гульвіса років п'ятдесяти з гаком, коли одного ранку вона прийшла до нього якось за дорученням хазяйки.

— Прошу пробачити,— сказала вона, ніяковіючи й червоніючи.

— Та справді, ви чарівні. Нема чого просити в мене пробачення. Я хотів би якось поговорити з вами.

Він намагався поплескати її по щоці, але Дженні вивернулася й поспішила піти. Вона хотіла розповісти про це хазяйці, але сором стримав її. "Чому чоловіки завжди так поводяться?" думала вона. Може, в ній самій з природи е щось негідне, якийсь внутрішній гандж, що вабить зіпсованих людей?

Цікава риса беззахисних натур: вони — як горщик з медом для мух, їм ніколи нічого не дають, але беруть з них багато. М'яка, поступлива, безкорисна людина завжди стає здобиччю юрби. Люди здалеку відчувають її беззахисність. Для звичайних чоловіків така дівчина, як Дженні,— наче вогник, біля якого можна погрітися: вони тягнуться до неї, домагаються її прихильності, намагаються заволодіти нею. От чому багато хто надокучав їй своїми люб'язностями.

Одного разу до Брейсбріджів приїхав з Цінціннаті якийсь Лестер Кейн, син власника великої фабрики екіпажів, що була добре відома і в самому Цінціннаті, і по всій країні. Лестер Кейн часто бував у Брейсбріджів; особливо приятелював він з м-с Брейсбрідж, яка виросла в Цінціннаті й дівчинкою часто бувала в будинку його батька. Вона добре знала матір Лестера, його брата й сестер і завжди була своєю людиною в родині Кейнів.