— А, це сенатор Брендер,— з деяким полегшенням сказав Герхардт.— Так. Він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?
— Та нічого,— відповів сусід,— тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.
Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.
Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.
— Це друг нашої родини,—• зніяковіло сказав він.— Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.
— Ну, звісно. Тут нічого поганого немає,— сказав Уівер.— Сусіди часто базікають попустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...
Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?
— Дякую, що ти мені сказав,— пробурмотів він, прямуючи до дому.— Я подумаю про це. Бувай здоровий.
Він використав першу ж зручну нагоду, щоб розпитати дружину.
— Чого це сенатор Брендер ходить до Дженні? — запитав він німецькою мовою. — Сусіди вже почали плести плітки.
— Тут немає нічого поганого,— відповіла м-с Герхардт також німецькою мовою. Запитання явно застало її зненацька.— Він приходив тільки двічі чи тричі.
— Але ж ти не говорила мені про це,— відказав чоловік, обурений тим, що вона терпіла поведінку дочкн й покривала її.
— Ні, не говорила,— відповіла м-с Герхардт, вкрай зніяковівши.— Він заходив тільки разів зо два.
— Тільки! — вигукнув Герхардт, за чисто німецькою звичкою підвищуючи голос.— Тільки! Всі сусіди вже говорять про це. Куди це годиться, скажи, будь ласка?
— Він заходив тільки разів зо два. — безпорадно повторила м-с Герхардт.
— От зараз підходить до мене на вулиці Уівер,— говорив далі Герхардт,— і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?
— Нічого тут такого немає,—сказала жінка.—Дженні
4 Теодор Драйзвр
49>
разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?
— Але ж він уже немолодий,— заперечив Герхардт, повторюючи слова Уівера.— Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?
— Не знаю,— захищалася м-с Герхардт.— Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?
Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?
— Сусіди завжди раді почесати язики. їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? — очі доброї матері наповнились сльозами.
— Все це так, — пробурмотів Герхардт, — але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.
У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.
— Що трапилось? — запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.
— Нічого,— рішуче відповів батько.
Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста. Дженні підійшла до неї і зразу ж побачила, що вона плакала.
— Що трапилось? — здивовано повторила дівчина, дивлячись на батька.
Герхардт промовчав, відкрите обличчя дочки знищила його страхи.
— Що трапилось? — м'яко наполягала Дженні, звертаючись до матері.
— Ой, це все сусіди,— з зітханням відповіла м-с Герхардт.— Вони завжди патякають про те, чого не знають.
— Знову про мене? — запитала Дженні, злегка за-шарівшись.
"о
— От бачите, — зауважив Герхардт у просторінь, — вона сама знає, в чім справа. То чому ж ви мені не говорили, що він тут буває? Всі сусіди балакають, а я й досі нічого не знав. Що це таке, спитати вас?
— Ой, чи не однаково! — вигукнула Дженні, охоплена жалем до матері.
— Однаково? — крикнув Герхардт, все ще німецькою мовою, хоч Дженні відповідала йому англійською.— Це однаково, що люди зупиняють мене на вулиці і розповідають про це? Посоромилася б говорити такі речі. Я завжди був доброї думки про цього чоловіка, але тепер, через те, що ви мені нічого про нього не говорили, а між сусідами пішли пересуди, я вже не знаю, що й думати. Невже я повинен від сусідів дізнаватися, що робиться в моєму домі?
Мати й дочка мовчали. Дженні вже почала думати, що вони й справді зробили серйозну помилку.
— Я зовсім не робила нічого такого, що треба приховувати,— сказала вона.— Просто одного разу він возив мене кататися, от і все.
— Так, але ти мені про це не розповідала,— відповів батько.
— Я знаю, що ти не любиш, коли я ввечері йду з дому, тому й не розказала. А приховувати тут нічого.
— Він не повинен був нікуди возити тебе ввечері,— зауважив Герхардт, однаково турбуючись про те, що скажуть люди.— Чого йому від тебе треба? Навіщо він сюди ходить? Він надто старий. У такої молоденької дівчини не може бути з ним нічого спільного.
— Йому нічого й не треба, він тільки хоче допомогти мені,— пробурмотіла Дженні.— Він хоче одружитися зі мною.
— Одружитися? Ха! Чому ж він не скаже про це мені? — вигукнув Герхардт. — Я сам розберуся в цій справі. Я не хочу, щоб він улещував мою дочку і щоб усі сусіди про це базікали. І потім, він надто старий. Я йому так і скажу. Він не повинен ганьбити доброго ім'я дівчини. І нехай більше сюди не з'являється.
Погроза Герхардта вкрай налякала Дженні і її матір. Невже він запропонує Брендерові більше не з'являтись до них? До чого це призведе? В якому становищі вони будуть перед Б рейдером?