— Оце так новина! — закричав він, не тямлячи себе від обурення. — Це просто нечувано! Виявляється, ми носимо в'язням страви з ресторану!
— Та ні… Та ні…— бурчав, заїкаючись, наглядач.
— Ти що, тюремного статуту не знаєш? Хліб і вода, вода і хліб — і більше нічого!
— Сам не знаю, як це вийшло, — спромігся нарешті виразно сказати наглядач. — Мабуть, він проніс яйця в кишені.
— А плиту теж у кишені? Бачу, тут за мою відсутність з'явилися новинки — камери з кухнею…
Та невдовзі начальник поліції сам переконався, що в камері не було ніякої плити. До того ж Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.
— Ти мене за дурня маєш, — сказав начальник поліції, з недовірою вислухавши Бананіто. — А що ти робитимеш, коли я накажу тобі приготувати камбалу під білим соусом?
Не сказавши й слова, Бананіто взяв аркуш чистого паперу і заходився малювати замовлену страву.
— Вам з петрушкою чи без петрушки? — спитав він, закінчуючи малюнок.
— Авжеж, з петрушкою, — відповів начальник поліції, презирливо всміхаючись. — Ти справді маєш мене за бовдура. Але запам'ятай: коли ти закінчиш малювати, я змушу тебе проковтнути увесь цей клапоть паперу.
Та щойно Бананіто закінчив малюнок, як з аркуша полинули лоскітливі пахощі смаженої камбали під білим соусом, а за мить перед витріщеними від подиву очима начальника поліції на столі вже парувала страва, щедро притрушена листям петрушки, яка, здавалося, сама промовляла: "Зробіть ласку, покуштуйте мене!"
— Смачного вам, синьйоре начальнику, — сказав Бананіто. — Страва готова!
— Мені щось перехотілося їсти, — буркнув начальник поліції, ковтаючи слину і потроху приходячи до тями від подиву. — Камбалу з'їсть наглядач. А ти йди за мною! — наказав він художникові.
Бананіто міністром зробили й так само зненацька в тюрму посадили
Начальник поліції не був дурнем, навпаки: він був великим хитруном.
"Цей художник, — міркував він, ведучи Бананіто до себе в кабінет, — варт стільки золотих, скільки сам важить, а може, ще й більше. А позаяк у мене є досить великий сейф, то було б просто несправедливо, якби в нього не лягло кілька кілограмчиків золота. Там би воно надійно зберігалося, і його ніколи не погризли б миші. Та ще й король гарненько віддячить мені за таку знахідку". Проте його сподіванням не судилося здійснитися. Король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він на прощання пообіцяв:
— За ваше відкриття ви матимете медаль за особливі заслуги.
— А що я з нею робитиму, з тією медаллю? — невдоволено бурчав собі під ніс начальник поліції. — У мене тих картонних медалей назбиралося аж двадцять чотири. Якби були кульгаві столи, то хоч би попід ніжки попідсовував, аби вони не хилиталися.
Та хай собі начальник поліції бурчить і йде своєю дорогою. А ми краще побудемо при зустрічі Бананіто з самим королем Джакомоне.
Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові, як вивершений помаранчами кошик на ринку.
— На що це ви так пильно задивляєтеся? — поцікавився король.
— Я милуюся вашими розкішними кучерями, ваша величносте.
— А ви змогли б намалювати такі самісінькі? Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод.
— Таких гарних, як у вас, певно, не зумію, — нерішуче сказав Бананіто, сподіваючись цією відповіддю зробити королеві неабияку приємність.
У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів. Хоч багато хто стрижеться наголо, аби звільнити себе від зайвої мороки щодня розчісуватися. Та й судять про людей не за кольором їхнього чуба чи кіс. Правду кажучи, якби Джакомоне навіть мав власні кучері, темні чи світлі, все одно він залишився б шахраєм і піратом, яким його всі знали.
Зітхнувши, Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля.
— Я призначу вас міністром звіринця, — сказав він на прощання художникові. — Звіринець у нас є, а от звірів у ньому нема. Ви їх понамальовуєте. Але щоб там були всі звірі, які тільки живуть на землі.
"Краще бути хоч якимсь міністром, ніж гибіти у в'язниці", — подумав собі Бананіто. І до вечора він на очах у тисяч допитливих намалював і зробив живими сотні тварин різних порід і мастей. Тут були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси, які, збившись докупи, так завалували, що викликали страшне невдоволення у придворної знаті.
— Що ж це з нами тепер буде, якщо його королівська величність дозволяє собакам гавкати, — бурчали вони. — Це ж протизаконно! Коли у людей перед очима буде такий небезпечний приклад, їм спаде на думку ще гірше.
Проте Джакомоне наказав не заважати Бананіто і дозволив йому робити все так, як він вважав за потрібне. Тож придворним довелося затамувати своє обурення і змиритися.
Після того як Бананіто закінчував малювати, звірі йшли в клітки на свої місця. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни, а на алеях звіринця з'явилися навіть сардінські віслюки, запряжені у візки, щоб катати дітей.
Цього вечора Бананіто не довелося спати на піддашші. Король дав йому кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.
На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.
Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила і неодмінно казав: