— А ви присядьте з ним на хвилинку, — підказала мати, — і погойдайте на руках. Воно звикло, що його заколисують сидячи.
Бенвенуто підійшов до грубки, біля якої стояла лавка, і тільки сів, як дитина вгамувалася. Це був на диво гарний хлопчик. Коли він усміхався, всенька кімната, здавалося, веселішала. А усміхався він тому, що Бенвенуто корчив усілякі гримаси, аби тільки його розсмішити. Потім він заспівав малому пісеньку, і той, зрештою, заснув.
— Дякую вам від щирого серця, — сказала жінка. — Якби ви не нагодилися, я, мабуть, померла б з відчаю.
— Не говоріть такого навіть жартома, — відповів їй Бенвенуто.
Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало, яке висіло на стіні, і побачив, що скроні йому посріблила сивина.
"Я геть забув, що коли сиджу, то швидко старію", — подумав Бенвенуто. Але враз розпростав плечі, глянув востаннє на сонних діток і рушив далі своєю дорогою.
Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю.
— Що вас так мучить? — запитав Бенвенуто, зайшовши в дім.
— Ах, уже очі злипаються: третя ніч, як не сплю, бо треба на завтра закінчити роботу. Якщо я не встигну, мені не заплатять і нашій родині хоч з голоду помирай. А ще й прядку відберуть. Я б зараз, здається, все на світі віддала, аби тільки поспати хоч півгодинки.
"Півгодинки — це лише тридцять хвилин, — подумав Бенвенуто. — Мабуть, стільки і я міг би попрясти за дівчину".
— Послухайте, — сказав він владним голосом, — ідіть і поспіть, а я за вас попрацюю. Мені давно кортить попрясти. А за півгодинки я вас розбуджу.
Дівчина прилягла на лаву, скрутившись клубочком, мов кошеня, і відразу ж заснула. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни.
Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину.
— Ой, та я ж проспала цілу ніч!
— Дарма, дарма, мені було цікаво працювати, — заспокоїв її Бенвенуто.
— У вас голова ніби крейдяним пилом покрилася! "Хтозна, на скільки років я постарів за цю ніч?" — подумав Бенвенуто. Проте він анітрохи не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.
Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.
— Як жаль, — сказав дідок, зітхаючи, — що мушу йти на той світ, не зігравши перед смертю ні з ким у карти. Всі мої друзі давно повмирали.
— Якщо заковика тільки в цьому, — відповів Бенвенуто, — то можете зіграти зі мною.
Бенвенуто грав стоячи, і дідок невдоволено заперечив:
— Ти от стоїш і заглядаєш до мене в карти. Мабуть, ти неодмінно хочеш виграти, користуючись тим, що я немічний старець.
Бенвенуто сів на стілець і не вставав, аж поки вони закінчили грати. Він чогось так розгубився, що кілька разів бив не тією картою, і старий виграв. Він радів, як хлопчак, що заліз у чужий садок по груші і може безкарно красти їх.
— Зіграймо ще раз, — весело запропонував дідок. Бенвенуто хотів було встати, адже сидіти для нього означало старіти на дні, місяці, а то й роки. Але йому не хотілося завдавати прикрощів бідному дідкові. Тому він не встав і зіграв ще раз, а потім і втретє. Дідок, здавалося, аж помолодшав на радощах.
— Його роки перейшли до мене, — зітхнув Бенвенуто, глянувши на себе в дзеркало, що стояло у дідка в кімнаті.
Його чуб побілів і став як снігом обсипаний.
— Нема чого жалкувати, — вирішив Бенвенуто. — Може, дідок хтозна-скільки років тільки й снив про те, щоб обіграти когось у карти.
Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Потім і спина Стала гнутися, як ото дерева від сильного вітру, а очі вже не бачили так зірко, як колись. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Ті, хто добре його знав, казали йому:
— От і маєш тепер дяку за те, що так безкорисливо робив усім добро! А якби був дбав тільки про себе, то й сьогодні скакав би, як горобчик.
Але Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай думав інакше. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?
— Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху, — дорікали йому язикаті кумасі.
Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга — їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?
Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.
— Ви побували у стількох країнах, — перебив його розповідь Шкандибчик. — Невже ви не знайшли собі кращого місця?
Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:
— От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце.
— Ось він, правильний шлях! — вигукнув Джельсоміно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах. — Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.
— Це тобі буде нелегко зробити, — зауважив Шкандибчик. — Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.
— Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули, — лагідно відповів йому Бенвенуто.
— Я будь-що розв'яжу це завдання! — твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.
— Але передусім, — зауважив Шкандибчик, — тобі треба вилікувати своє коліно.
А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.