Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. Знаєте, хто чекав начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету? Донощик Калімеро Вексель із капелюхом у руках і огидною усмішкою на обличчі.
— А вам що треба?
— Ваше превосходительство, — пробелькотів Калімеро, вклоняючись і улесливо всміхаючись. — Я прийшов одержати сто тисяч фальшивих талерів. Ця винагорода належить мені, бо завдяки моїм заслугам заарештовано ворогів нашого короля.
— Ага, так то ви писали мені листи, — сказав задумливо начальник жандармів. — Але чи правда все те, що ви там понаписували?
— Щира правда, ваше превосходительство, — крикнув Калімеро, — присягаю вам!
— А-а! — вигукнув у свою чергу начальник жандармів, і його обличчя осяяла злісна посмішка. — Він, бачте, присягає, що каже правду. Так от що, голубе: я вже до цього помічав, що ви несповна розуму, а зараз ви самі мене в цьому переконали. Марш до божевільні!
— Змилуйтеся, ваше превосходительство! — заверещав Калімеро, жбурнувши свій капелюх на землю і в дикому розпачі топчучи його ногами. — Невже ви допустите щодо мене таку несправедливість! Я відданий друг брехні, про що писав і в своєму листі.
— А хіба правда, що ви друг брехні?
— Правда! Сто разів правда! Присягаю вам!
— От ви й знову влипли! — переможно мовив начальник жандармів. — Уже двічі ви мені присягали, що кажете правду. Годі, годі цих байок! У божевільній ви матимете доволі часу, щоб угамуватися і прийти до тями. А зараз у вас буйне божевілля, і якщо ви залишитесь на волі, це буде серйозною загрозою для громадського порядку.
— Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! — верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.
— Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.
Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.
Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:
— Алло, поліція? Тут у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.
— Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під'їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.
Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити "нявкаючих собак". Як усі вже, мабуть, здогадалися, було віддано наказ виловити семеро кошенят тітки Кукурудзи.
Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили гицлі. Побачивши довкола себе стільки народу, воно наївно вирішило, що то прийшли його привітати, і занявкало ще ревніше. Один із гицлів наблизився до нього з солоденькою посмішкою, погладив кілька разів по спинці, а потім рвучно схопив за шию і кинув у мішок.
Друге з семи кошенят схопили в той час, коли воно, видершись на сідло кам'яного коня, нявкало, звертаючись до невеличкої компанії котів, що понуро й недовірливо поглядали на нього. Побачивши, що промовця зловили, вони всі дружно завалували, підтримуючи цю гицельську акцію.
Третє кошеня спіймали, коли воно зчепилося з якимсь собакою.
— Ти чого, дурненький, весь час нявкаєш? — спитало кошеня.
— А що ж я повинен робити? Я кіт, тому й нявкаю, — відповів собака.
— Ти, я бачу, зовсім з глузду з'їхав. Невже ти не бачив себе ні разу в дзеркалі? Ти собака і мусиш гавкати. А я кіт — і мені треба нявкати. Ось послухай: няв, няв-ня-а-а-ав!
Отож вони так засперечалися, що аж зчепилися, і гицлі, недовго думаючи, схопили їх обох, але потім собаку відпустили, бо він, за законом, мав право нявкати.
Так само зловили четверте, п'яте і шосте кошеня.
— Тепер зосталося впіймати лише одного собаку, — втішали один одного вкрай стомлені нічною облавою гицлі й жандарми.
Як же вони здивувалися, коли після кількох годин пошуків наткнулися не на одного, а на двох нявкаючих котів.
— їх стає більше, — зауважив один із жандармів.
— Це вже, видно, пошесть пішла, — додав гицель.
З останніх двох котів один був сьомим кошеням тітки Кукурудзи, а другий виявився усього-навсього собакою Дружком, про якого ми вже згадували в одному з перших розділів. Добре помізкувавши, він дійшов висновку, що Шкандибчик, мабуть-таки, не дуже помилявся, коли порадив йому нявкати. Він скористався його порадою, а потім, навіть усупереч своєму бажанню, не міг уже більше гавкати.
Дружок дав себе зловити відразу. А от сьоме кошеня, найстарше з усієї компанії, виявилося найспритнішим: воно видерлося на дерево і довгенько там розважалося, виконуючи найкращі арії з котячого репертуару і викликаючи лють у своїх переслідувачів.
На цей незвичайний концерт збіглася велика юрма людей, і вони, як це часто трапляється, розділилися на два табори. Одні з них — благомисні громадяни — підтримували жандармів і закликали їх якомога швидше покласти край цьому неподобству. Інші — жартуни, а може, й не тільки жартуни — вболівали за кошеня і підбадьорювали його, вигукуючи:
— Няв! Няв!
Зібралося на це видовище й чимало котів, які заходилися гавкати на сміливця трохи від заздрощів, трохи від злості. Час від часу деякі з них, передумавши, теж починали нявкати. Гицлі відразу ж хапали їх і кидали у свої мішки.
Щоб змусити вперте кошеня злізти на землю, жандармам довелося викликати пожежників і підпалити дерево. Отож юрба змогла потішитися ще й видовищем невеличкої пожежі, і всі вдоволені розійшлися по домівках.
Нявкучих котів, спійманих цієї ночі, виявилося штук двадцять. Усіх їх відвезли до божевільні, оскільки по-своєму вони казали правду, а отже, були ненормальними котами. Директор божевільні не знав, куди їх подіти. Він довгенько сушив над цим голову і вирішив кинути їх усіх до палати Калімеро Векселя. Можете собі уявити, який радий був донощик цій компанії, що нагадала йому про причину його лихих пригод! Тим-то через дві години він і справді збожеволів, занявкавши і замуркотівши, як і його галасливі сусіди, і, коли якась необачна миша спробувала перебігти з одного кутка палати в інший, Калімеро першим стрибнув за нею. Правда, миша встигла шмигнути в нору, але залишила частину свого хвоста у гострих зубах Калімеро.