— Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова?
Джельсоміно почухав за вухом.
— Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.
— Але ж у корів, — заперечив Бананіто, — тринадцять ніг. Так і в школі навчають.
Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: "Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?"
— Як на мене, — сказав Джельсоміно, — картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.
— Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини. І ніщо мене вже не зупинить.
Бананіто з ножем у руці рішуче підійшов до картини, на якій у незбагненному безладді красувалися тринадцять ніг у коня, що його художник називав коровою. Він уже навіть замахнувся, але зупинився, ніби передумав.
— Моя важка праця стількох місяців! — зітхнув він. — Як боляче знищувати її своїми руками.
— Оце мудрі слова, — сказав Шкандибчик. — Коли я заведу собі записника, то неодмінно занотую їх туди на згадку. От тільки перш ніж порізати картину, чи не краще вам послухати доброї поради Джельсоміно?
— Ай справді! — вигукнув Бананіто. — Що я втрачаю? Порізати картину я завжди встигну.
І він заходився вміло зішкрібати ножем фарбу, аж поки щезли п'ять із тринадцяти ніг.
— Мені здається, що картина вже покращала, — підбадьорив художника Джельсоміно.
— Від тринадцяти відняти п'ять буде вісім, — зауважив Шкандибчик. — Якби на картині було два коня — ой, даруйте, я хотів сказати, дві корови, — то все було б гаразд.
— То, може, зняти ще? — спитав у друзів Бананіто. І, не чекаючи відповіді, він зішкріб ще дві ноги.
— Так, так… Далі!.. — нетерпляче вигукнув Шкандибчик. — Ще крок — і ми біля мети!
— Ну, як тепер?
— Залиште тільки чотири ноги, а тоді побачимо, що вийде.
Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті.
— Ой, як чудово! Мені тут краще, ніж на картині,— кресонув копитом кінь. — Там я був, мов у лещатах.
Пробігаючи мимо дзеркальця, що висіло в рамці на стіні, він оглянув себе с голови до ніг і задоволено проіржав:
— Який гарний кінь! Я справді-таки красень! Синьйори, не знаю, як вам віддячити за це. Якщо вам колись випаде нагода побувати у моїх краях, я вас промчу з вітерцем.
— У яких це краях? Гей, стій, зупинися! — закричав Бананіто.
Але кінь уже скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори.
Бананіто від збудження зросило потом.
— Врешті-решт, — сказав він, трохи оговтавшись, — це таки справді був кінь. Якщо він вже сам себе так назвав, то я мушу йому вірити. Подумати тільки: у школі, показуючи його на малюнку, мене вчили вимовляти літеру "К". Ко-ро-ва!
— Далі, далі,— нетерпляче підганяв Шкандибчик. — Перейдімо тепер до іншої картини.
Бананіто підійшов до верблюда з багатьма горбами. їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два.
— Здається, щось починає виходити, — бубонів Бананіто, гарячково працюючи ножем. — Картина кращає просто на очах. Як ви гадаєте, вона теж оживе?
— Так, якщо буде гарна й правдива, — відповів йому Джельсоміно.
Але нічого не сталося. Верблюд, якому було залишено два горби, непорушно стояв на полотні, ніби для нього нічого й не змінилося.
— Хвости! — раптом крикнув Шкандибчик. — У нього їх аж три! Це ж на цілу верблюдячу родину.
Як тільки зайві хвости щезли, верблюд урочисто зійшов із полотна, полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Шкандибчика.
— Як добре, голубе, що ти нагадав про хвости! А то я б вічно скнів отут на піддашші. Ви часом не знаєте, де тут поблизу є пустеля?
— Одна ось тут, у центрі міста, — сказав Бананіто. — Це, щоправда, загальноміська пустеля, проте зараз вона зачинена.
— Художник має на увазі міський парк, — пояснив верблюдові Шкандибчик. — А справжні пустелі звідси за дві-три тисячі кілометрів. Тільки ти не попадайся на очі жандармам, а то опинишся у звіринці.
Перед тим як піти, верблюд теж оглянув себе в дзеркало й вирішив, що він красень. Невдовзі він легким клусом перебіг через провулок. Нічний сторож, побачивши його, не повірив своїм очам і став боляче щипати себе, щоб прокинутися.
— Певно, старію, — вирішив сторож, коли верблюд уже зник за рогом, — раз я куняю на чергуванні й мені привиджується, ніби я в Африці. Треба пильнувати, а то ще виженуть.
Тим часом Бананіто так захопився, що його вже не змогли б зупинити ні загроза смерті, ні анонімний лист. Він бігав від картини до картини, зішкрібаючи зайві деталі ножем, й радісно вигукував:
— Ось де справжня хірургія! Я за десять хвилин зробив більше операцій, ніж професори в лікарні за десять днів.
А картини, звільнені від брехні, яка їх спотворювала, ставали справді гарними, правдивими і оживали просто на очах. Собаки, вівці, кози зістрибували з полотен і йшли у широкий світ шукати долі або просто мишей, якщо це були коти. Тільки одну картину Бананіто порізав на шматочки. Це був портрет того придворного вельможі, що забажав бути намальованим із трьома носами. Бананіто вчинив завбачливо: адже придворний, залишившись з одним носом, міг теж зійти з полотна і тоді розправився б із художником за те, що той не виконав його розпорядження. Джельсоміно допоміг майстрові посікти портрет на капусту.
А Шкандибчик ходив сюди-туди по кімнаті, щось шукаючи, і не знаходив. Про це неважко було здогадатися, глянувши на його невдоволену мордочку.
— Коні, верблюди, придворні,— бурчав він собі під ніс, — і ні однісінької тобі шкоринки сиру. Навіть миші й ті обминають це піддашшя. Нікому не до вподоби запах злиднів. А голод — гірший від отрути.