— Ну, тепер це мало важить, — перебила я її нетерпляче. — Досить того, що все гаразд.
— Я сподіваюся, що все й буде гаразд до кінця, — сказала вона, — тільки, повірте мені, тут треба бути обережною. Старайтеся тримати містера Рочестера на віддалі. Не довіряйте ні собі, ні йому. Джентльмени в його становищі рідко коли одружуються з гувернантками.
Я вже почала гніватися, коли, на щастя, вбігла Адель.
— І я хочу, я теж хочу до Мілкота! — кричала вона. — А містер Рочестер мене не бере. Адже в новій кареті є місце. Попросіть, мадемуазель, хай візьме й мене.
— Попрошу, Адель, — і я хутенько вийшла з нею, рада покинути свою сувору наставницю. До ґанку якраз під'їжджала карета, мій господар походжав доріжкою, а Пілот не відступав від нього ні на крок.
— Правда, сер, Адель може поїхати з нами?
— Я сказав їй, що ні. Ніяких дітей! Поїдете тільки ви!
— Я дуже проситиму вас, хай їде й вона. Так буде краще.
— Аж ніяк. Вона тільки заважатиме.
Його тон і погляд були дуже владні. Холодний душ попереджень місіс Фейрфакс і гніт сумнівів уже зробили свою справу. Мої надії здались мені нездійсненними й безпідставними. Я відчула, що втратила свою силу над містером Рочестером, і скорилася без суперечок. Підсадивши мене в карету, він зазирнув мені в очі.
— Що таке? — спитав він. — Сонце сховалось за хмари. Ви й справді хочете, щоб дівча поїхало? Вам буде досадно, коли вона залишиться?
— Краще було б, якби ви її взяли, сер.
— Тоді миттю біжи по капелюшок і стрілою назад! — гукнув він до Аделі. Вона помчала в будинок так швидко, як тільки могла.
— Зрештою, один загублений ранок нічого не важить, — сказав він, — коли вже я вирішив відтепер і довіку закріпити за собою право на ваші думки, розмови й товариство.
Забравшись у карету, Адель стала цілувати мене, дякуючи за посередництво. Та її зараз же пересадили в куток поруч з містером Рочестером, звідки вона могла тільки поглядати в мій бік. Суворість сусіда стримувала її. Коли він бував у такому дражливому настрої, вона не сміла ні шепотіти своїх спостережень, ні ставити йому ніяких запитань.
— Нехай Адель іде до мене, — мовила я. — Вона турбуватиме вас, сер, а з цього боку місця досить.
Він передав її мені, ніби це було кімнатне собача.
— Таки треба буде послати її до школи, — сказав він уже з усміхом. Зачувши це, Адель спитала, чи вона туди піде з мадемуазель, чи без неї.
— Звичайно, що без мадемуазель, — відповів він, — бо я заберу її на місяць, і там в печері серед вулканів і білих долин вона житиме зі мною, і тільки зі мною.
— Там нема чого їсти, сер, і ви заморите її голодом, — зауважила Адель.
— Ранком і ввечері я збиратиму для неї манну небесну. На місяці, Адель, гори й долини геть усипані білою манною.
— А як вона захоче погрітися, то де шукатиме вогню?
— Вогонь горить у місячних вулканах. Коли їй стане холодно, я віднесу її аж на верхівку й покладу край кратера.
— О, їй буде там дуже незручно! А одяг? Де його взяти, коли зноситься старий? Містер Рочестер удав, що це його спантеличило.
— Ай справді… — відказав він. — А що б ти робила, Адель? Розкинь як слід думкою. Чи не підійшла б їй на сукню біла або рожева хмарка, як ти гадаєш? А на шарф — веселка?
— Ні, їй краще так, — мовила Адель, трохи подумавши, — а ще й те, що, живучи на місяці тільки з вами одним, вона знудиться. Якби я була мадемуазель, я б ніколи не згодилася їхати.
— А вона, бачиш, згодилася, ще й дала мені слово.
— А ви зможете її туди завезти? Адже до місяця нема дороги. Він у повітрі. І ні ви, ні вона не вмієте літати.
— Адель, глянь-но на поле!
Виїхавши з брами Торнфілда, коні весело бігли рівною дорогою до Мілкота. Вчорашня злива прибила пилюку, й умиті живоплоти та височенні сосни обабіч шляху тішили око своїм зеленим кольором.
— Якось увечері, Адель, два тижні тому я йшов цим полем… Це було того дня, як ти помагала мені гребти сіно в саду, і я добре-таки стомився. Я сів відпочити на перелазі, витяг записника й почав писати про те лихо, що впало на мене давнодавно, й про своє щире бажання, щоб настали щасливі дні. Я писав дуже швидко, дарма що день поволі згасав і я погано бачив сторінки, аж тут щось таке надійшло стежкою і спинилось кроків за два від мене. Я глянув на нього. Це була невеличка істота з тонкою вуаллю на голові. Я підкликав її ближче, вона підійшла і стала біля мене. Я не сказав ні слова і вона — ні слова, тільки я прочитав у її очах, а вона читала в моїх, і ось що я дізнався з нашої безсловесної розмови.
Це була фея, і прийшла вона з країни ельфів, прийшла дати мені щастя. Я мушу піти з нею із суєтного світу до якогось безлюдного краю — от хоч би й на місяць. Вона хитнула головою у напрямі місяця, що сходив над Ґеєм. Це вона розповіла мені про алебастрову печеру й срібну долину, де ми зможемо жити. Я сказав, що охоче подався б туди, тільки ж я не маю крил і не можу літати, достоту те, що оце зараз сказала й ти. "О! — відповіла фея. — Це нічого! Ось на, візьми талісман, що усуне всі перешкоди", — і вона дала мені гарний золотий перстень. "Надінь його, — сказала фея, — на четвертий палець моєї лівої руки, і я буду твоя, а ти будеш мій. Ми покинемо землю і створимо собі рай отам". І вона знову кивнула на місяць. Цей перстень, Адель, лежить у мене в кишені як монета, хоч я сподіваюсь, що вона незабаром знов обернеться на перстень.
— А до чого тут мадемуазель? Що мені до феї? Ви ж казали, що візьмете на місяць не фею, а мадемуазель?
— Бо мадемуазель і є фея, — таємниче прошепотів містер Рочестер.
Тут я сказала Адель не зважати на його жарти, а вона й собі з властивим французам здоровим глуздом назвала містера Рочестера вигадьком і заявила, що й не думала вірити його казкам про фей, бо ніяких фей немає. А якби й були, то вона певна, що вони б йому не являлися, не дарували перснів і не обіцяли жити з ним на місяці. Година, що ми провели в Мілкоті, була для мене досить тяжка. Містер Рочестер змусив мене піти до найкращої крамниці, де торгують шовками. Там я дістала наказ вибрати з півдесятка шовкових суконь. Мені цього дуже не хотілось, і я просила відкласти купівлю на пізніше. Та ні ж, як на нього, це треба було зробити конче зараз. Щоправда, після енергійних, пошепки висловлених прохань я зменшила півдесятка до двох, хоч він заприсягся, що вибере ці дві сам. З острахом стежила я, як його очі блукали по строкатих полицях. Вони спинилися на багатому аметистовому шовку й на розкішному темно-рожевому атласі. Я знов шепнула йому, що з таким успіхом він може купити мені золоту сукню й срібного капелюшка, бо я, мабуть, ніколи не зважуся одягти ці пишні убори. Довгим умовлянням, — бо він був страшенно впертий, — я таки переконала його замінити їх на простенький чорний атлас і сріблясто-сірий шовк.