— Це його вдова, сер.
— То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте?
— Містер Рід був мій дядько — брат моєї матері.
— Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів.
— Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене.
— Чому?
— Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене.
— Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Ґейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інґрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон.
— Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім'ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч.
— І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.
— Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.
— І як довго ви там будете?
— Я виїду якомога швидше, сер.
— Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.
— Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.
— В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?
— О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.
— І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.
— Вона прислала свого візника, сер.
— Йому можна довіряти?
— Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.
— Коли ви хочете їхати?
— Завтра вдосвіта, сер.
— Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн? — спитав він з усміхом.
Я витягла свій малесенький гаманець.
— П'ять шилінґів, сер.
Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.
— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.
— Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.
Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:
— Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?
— 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.
— Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.
— Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.
— Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?
— Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.
— Ну то й що?
— В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.
— Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?
— Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце.
— Так я й знав! — вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки.
— Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце?
— Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету.
— Отакої! — буркнув він. — І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев'ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші.
— І мені так само, сер, — відповіла я, сховавши гаманця за спину. — Я ніяк не обійдуся без цих грошей.
— Не будьте скупі! — сказав він. — Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п'ять фунтів, Джейн!
— Ані п'яти шилінґів, сер, ані п'яти пенсів!
— То дайте хоч глянути на гроші!
— Не можна, сер, ви втратили моє довір'я.
— Джейн!
— Прошу?
— Обіцяйте мені одну річ.
— Я маю право обіцяти тільки те, що можу виконати.
— Не давайте оголошення: довірте це діло мені. Як треба буде, я знайду вам місце.
— Я згодна, сер, коли й ви обіцяєте мені, що я і Адель покинемо цей дім, перше ніж ваша наречена вступить сюди.
— Згода! Згода! Даю вам слово. То ви їдете завтра?
— Так, сер, удосвіта.
— Ну, а після обіду ви прийдете у вітальню?
— Ні, сер, я мушу збиратися в дорогу.
— Виходить, нам треба на якийсь час попрощатися?
— Гадаю, що так, сер.
— А як люди прощаються, Джейн? Навчіть мене, я зовсім не знаю як.
— Вони кажуть: "Бувайте здорові" або якесь інше підхоже слово.
— Скажіть його.
— Бувайте здорові, містере Рочестер, на все добре.
— А що повинен сказати я?
— Те саме, сер, коли ваша ласка.
— Бувайте здорові, міс Ейр, на все добре. Оце й усе?
— Так.
— Як на мене, то таке прощання сухе, нудне і неприязне. Я хотів би якось інакше. Принаймні внести маленький додаток до цього звичаю. От хоча б потиснути одне одному руки, дарма що й це мало мене втішить. А ви, Джейн, тільки: "Бувайте здорові", — і край?
— Цього досить, сер. Щире побажання можна передати якнайкраще одним словом.
— Може, й так. Тільки дуже вже воно сухе й холодне, оце "Бувайте здорові". "Скільки він ще стоятиме й затулятиме собою двері? — питала я себе. — Мені треба пакуватися". Задзвонив дзвінок на обід, і містер Рочестер, ні слова не сказавши, пішов. Того дня я його більше не бачила, а другого ранку, поки він ще не встав, виїхала.
Першого травня, десь о п'ятій годині по обіді я прибула до Ґейтсхеда. Перше ніж зайти в дім, я навідалася до прибудови для служби. Там було чисто й затишно. На вікнах висіли білі фіранки, підлога — чиста-чистісінька, камінні ґрати й щипці — начищені до блиску, в каміні — веселе полум'я. Бесі сиділа коло вогню, колишучи дитину, а малий Роберт і його сестра тихенько бавилися в куточку.
— Слава Богу!.. Я так і знала, що ви приїдете! — вигукнула місіс Лівен, коли я
зайшла.
— Так, Бесі, — сказала я, поцілувавши її. — Я не спізнилася? Як здоров'я місіс Рід? Вона ще жива?