Містер Рочестер, відійшовши від Ештонів, стоїть коло каміна. Він, як і Бланш, без пари. Вона підходить до каміна з другого боку і стає проти нього.
— А я гадала, містере Рочестер, що ви не любите дітей.
— І таки не люблю.
— Що ж тоді змусило вас стати опікуном цієї лялечки (вона показала на Адель)? Де ви її вискіпали?
— Я її не вискіпав, її покинули на мої руки.
— Вам слід було б віддати її до школи.
— Я не міг собі цього дозволити: школи дуже дорогі.
— Хіба? Таж ви тримаєте для неї ґувернантку: я бачила тут з нею одну особу… вона вже пішла? Ой, ні, й досі тут — онде за шторою. Адже ви їй платите? Думаю, що це ще дорожче, бо так ви утримуєте аж двох.
Я боялася, — а то, може, й сподівалася, — що згадка про мене змусить містера Рочестера глянути в мій бік, і мимоволі сховалася ще далі в затінок. Та він і не подивився на мене.
— Я не задумувався над цим, — байдуже відповів він, глянувши просто перед себе.
— Атож! Ви, чоловіки, ніколи не дбаєте про економію, не думаєте, що вигідніше! Послухали б ви, що каже про ґувернанток мама. Мері і я, щоб не збрехати, мали їх свого часу більше десяти. Половина з них були гидкі, інші — смішні, а всі разом — жахливі. Хіба не так, мамо?
— Що ти сказала, моє золото? Вдовине "золото" пояснило їй, про що йдеться.
— О серденько, не нагадуй мені про ґувернанток, саме слово мене вже дратує. Скільки я зазнала мук від їхнього недоумства і примх! Та тепер уже все минулося! Місіс Дент нахилилася до побожної леді і щось шепнула їй на вухо. Мабуть, нагадала, що одна з цих проклятих осіб — тут, бо та відповіла:
— Tant pis! Гадаю, це піде їй на користь! — І, стишивши голос так, щоб я все-таки могла її чути, вона додала — Я її помітила, а вже я вмію читати людські обличчя. Вона має ті самі вади, що й усі ґувернантки.
— Які ж вони, пані? — голосно запитав містер Рочестер.
— Я скажу це тільки вам на вухо, — відповіла та й тричі виразно кивнула тюрбаном.
— Ви розпалили мою цікавість, і її треба негайно погасити.
— Спитайте Бланш, вона стоїть ближче до вас, ніж я.
— О, не відсилайте його до мене, мамо! Я можу сказати тільки одне слово про все це поріддя — вони просто неможливі. Не те, щоб я дуже терпіла від них, навпаки, я сама більше залила їм за шкуру сала. Яких тільки штук ми з Теодором не виробляли нашим міс Вілсон, місіс Ґрей та мадам Жубер! Тільки Мері зі своєю млявою вдачею не була з нами у спілці. Найвеселіше було з мадам Жубер. Міс Вілсон була жалюгідна, квола істота, слізлива і слабодуха, і дратувати її нам здавалося не вельми цікаво, а місіс Ґрей, цю товстошкіру простачку, ніщо не брало. Ну, а бідна мадам Жубер! Ніби й тепер бачу, як вона лютує, коли їй часом урветься терпець. Порозливаємо чай, порозкришуємо хліб з маслом, а потім підкидаємо книжки аж під стелю або влаштовуємо котячий концерт, вибиваємо лінійками об столи чи щипцями об камінні ґрати. Теодоре, ти пам'ятаєш ті веселі дні?
— Ну звичайно, пам'ятаю, — спроквола відповів лорд Інґрем. — Стара, бувало, як закричить: "Бридкі, погані діти!" — і тоді ми давай вичитувати їй за те, що вона береться вчити таких розумних дітей, як ми, коли сама нічого не тямить.
— Атож, Теді. І я ще помагала тобі варити воду з твого бідолашного вчителя, містера Вінінґа — плаксивого пастора, як ми його прозивали. Він і міс Вілсон насмілилися закохатись одне в одного — принаймні нам так здалося. Ми помітили їхні погляди й зітхання, що їх ми тлумачили як ознаки de la belle passion, і про наше відкриття невдовзі знали всі. Оця історія і стала приводом, щоб викинути той непотріб з нашого дому. Люба наша матуся, коли довідалася про це все, добачила в цьому аморальність. Правда, мамо?
— Авжеж, моя ягідко! Я і мала слушність. І ось чому: є тисяча причин, через які не слід допускати фіґлі-міґлі між ґувернантками і вчителями в добропристойному домі. По-перше…
— Ой згляньтеся, мамо! Не перераховуйте! Хіба ж ми самі їх не знаємо: поганий приклад для невинних дитячих душ, неуважність та нехтування своїх обов'язків, далі єднання і взаємна підтримка, а звідси — зухвальство, бунт і цілковитий непослух. Чи не так я кажу, баронесо Інґрем з Інґрем-Парку?
— Моя ліліє, ти, як і завжди, кажеш правду.
— Ну то годі вже. Поговорімо краще про щось інше.
Емі Ештон або не чула цих слів, або не зважила на них і промовила своїм тихим дитячим голосом:
— Ми з Луїзою й собі дратували нашу ґувернантку, але вона була дуже добра і терпіла геть усе. Ніщо не могло її розсердити. І вона ніколи нам не перечила.
Правда, Луїзо?
ніколи. Ми робили, що хотіли: нишпорили по її шухлядах, порпались у її робочій сумці. Вона була дуже лагідна й давала нам усе, хоч би що ми попросили.
— Можна подумати, — глузливо скрививши губи, сказала міс Інґрем, — що в нас вечір спогадів про ґувернанток. Я ще раз пропоную змінити тему розмови. Містере Рочестер, ви мене підтримуєте?
— Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.
— Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі?
— Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі.
— Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу!
— Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії?
— Хай йому всячина, вашому Річіо! — вигукнула вона і, стріпнувши кучерями, попрямувала до рояля. — Мені здається, що скрипаль Давід був дуже гидкою людиною. Чорний Босвел мені більше до вподоби. Я не шаную чоловіків, що не мають у собі чогось демонічного. Хай там історики пишуть про Джемса Гепберна, що хочуть, а я гадаю, що це був якраз той дикий і палкий герой корсар, якому б я, не вагаючись, віддала свою руку.
— Панове, чуєте! Хто з вас найбільше нагадує Босвела? — гукнув містер Рочестер.
— З усіх я б назвав вас, — кинув полковник.
— Слово честі, щиро вам за це дякую, — була відповідь.
Міс Інґрем ґраційно й гордо сіла за рояль, розправила свою сніжно-білу сукню і заграла блискучу прелюдію, не переставши, однак, говорити. Вона була сьогодні чарівна, як ніколи. І її слова, і вираз обличчя ніби були призначені викликати захоплення, ба навіть поклоніння слухачів. Вона, либонь, збиралася показати їм усю свою відчайдушну сміливість.