Дивно було чути таке з вуст малої дитини, та, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню про кохання й ревнощі, щоб вона смішила гостей своєї матері, і в цьому я вбачала дуже поганий смак.
Адель проспівала канцонету досить правильно, з простодушністю свого віку. Скінчивши, вона стрибнула з моїх колін і сказала:
— А зараз, мадемуазель, я прочитаю вам вірша.
Ставши в позу, вона почала декламувати "Спілку щурів" Лафонтена. Вона продекламувала віршика, дуже точно дотримуючись пауз, інтонацій та жестів — досить незвична річ для дитини її літ; мабуть, її старанно навчали.
— Це тебе мама навчила так декламувати? — спитала я.
— Так, і вона, звичайно, вимовляла цей уривок ось як: "Qu'avezvous done? Lui dit un de ces rats, рагіег!" Вона мені казала піднімати руку отак, щоб я не забувала підвищити голос в цьому місці. А зараз затанцювати вам?
— Ні, поки що досить. Тепер скажи, коли твоя мама пішла до святої діви, з ким ти жила?
— Я жила у мадам Фредерік та її чоловіка. Мадам Фредерік піклувалась про мене, але вона мені зовсім не родичка. Вона, мабуть, бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у моєї мами. Та я довго в неї не прожила: містер Рочестер спитав мене, чи не хочу я поїхати з ним до Англії і жити в нього, і я сказала, що хочу, бо знала містера Рочестера раніше, ніж мадам Фредерік. Він був завжди добрий до мене й дарував мені гарні платтячка та іграшки, але він не дотримав слова: привіз мене до Англії, а сам знов поїхав, і я його відтоді ні разу не бачила.
Після сніданку ми з Аделлю пішли до бібліотеки: видно, містер Рочестер звелів віддати її нам під класну кімнату. Більшість книжок стояли замкнені у засклених шафах, відчиненою залишили тільки одну шафу, де було все потрібне для початкового навчання, а також кілька десятків творів розважальної літератури: поезія, життєписи видатних людей, описи подорожей, романи тощо. Мабуть, містер Рочестер
думав, що ґувернантці більше нічого не треба, і справді поки що з мене цього було цілком досить; у порівнянні з убогою бібліотекою в Ловуді, де мені тільки вряди-годи вдавалося щось прочитати, це було справжнє багатство для розваги та поглиблення знань. У цій кімнаті стояв також гарний, зовсім новенький кабінетний рояль, а крім того, два-три ґлобуси й мольберт. Я побачила, що моя учениця досить слухняна, однак дуже неуважна: вона не була призвичаєна ні до якого діла. Я розуміла, що було б нерозважно перевантажувати її на початку, тож, коли ми набалакалися досхочу та пройшли щось легеньке, я відпустила її до няні, а сама вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, потрібних мені для занять з нею.
— Ви вже, бачу, скінчили ранкові заняття з Аделлю? — спитала мене місіс Фейрфакс, коли я піднімалась до себе по папір та олівці.
Вона озвалась до мене з кімнати, двійчасті двері якої стояли розчинені навстіж. Почувши її голос, я зайшла туди. Це була велика розкішна зала з пурпуровими стільцями й завісами, турецьким килимом, обшитими дубовою лиштвою стінами, широким вікном з різноколірними шибками та високою оздобленою ліпними прикрасами стелею. Місіс Фейрфакс саме витирала порох на вазах із гарного пурпурового каменю, що стояли на буфеті.
— Яка чудова кімната! — вигукнула я, роздивляючись довкола; я вперше бачила таку пишноту.
— Так, це наша їдальня. Я оце відчинила вікно: хай сюди посвітить сонце та зайде трохи свіжого повітря, бо в кімнатах, де рідко живуть, завжди дуже вогко; он у вітальні навпроти почуваєш себе, як у льосі.
Вона показала на широку арку в стіні в тому ж стилі, що й вікно, і теж запнуту темно-синіми завісами. Піднявшись двома широкими приступками й зазирнувши досередини, я подумала, що потрапила у залу в казковому палаці — такою розкішною здавалася ця кімната моїм недосвідченим очам. А це ж була тільки гарно оздоблена вітальня з будуаром;
обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалось, були розкладені гірлянди яскравих квітів; і там, і там стеля була оздоблена білосніжними ліпними виноградними ґронами та листям, проти яких пломеніли яскраво-червоні канапи та отоманки; на каміні з світлого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі люстра між вікнами відбивали це сліпуче поєднання снігу та полум'я.
— В якому бездоганному порядку у вас кімнати, місіс Фейрфакс! — захоплено вигукнула я. — Жодної порошинки, жодного чохла. Коли б не холодне й вогке повітря, то можна подумати, що в них хтось тепер мешкає.
— Бачте, міс Ейр, містер Рочестер навідується сюди нечасто, і його поява буває завжди раптова. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли й прибирати. Отож я вирішила тримати кімнати завжди готовими до його приїзду.
— Невже містер Рочестер такий вимогливий і прискіпливий?
— Я б цього не сказала. Просто в нього смаки й звички справжнього аристократа, і все в його домі повинно робитися так, як він звик.
— Він вам подобається? Взагалі його тут люблять?
— О так. Сім'ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі навколо, скільки сягає око, здавна належали Рочестерам.
— Гаразд, але якщо лишити осторонь його багатство, він сам вам подобається? Чи люблять його як людину?
— У мене немає причини його не любити, гадаю, що й орендарі вважають його за справедливого, щедрого й поблажливого господаря. Щоправда, він ніколи не жив довго в маєтку.
— А в нього є які-небудь особливі риси? Одне слово, який він на вдачу?
— О, це чудесна людина! Не знаю, — може, він трохи дивак. Він багато мандрував і чимало побачив на своєму віку. Він чоловік ніби розумний, щоправда, мені ні разу не випадало мати з ним тривалу розмову.
— Чим же він, власне, дивак?
— Не знаю, це важко пояснити: нічим особливим він не вирізняється, але воно відчувається, коли з ним говориш; ніколи не можна бути певним, чи то він жартує, чи каже серйозно, вдоволений він чи ні. Його ніяк не зрозумієш, принаймні я не розумію. Та дарма — він дуже хороший хазяїн.
Оце і все, що я дізналася від місіс Фейрфакс про її та мого хазяїна. Є люди, що, мабуть, зовсім неспроможні описати чиюсь вдачу або якесь явище, змалювати якісь особливі прикмети. Добра бабуся теж, видно, належала до їх числа: я нічого не могла в неї допитатися, мої запитання лише збивали її з пантелику. В її очах містер Рочестер був містер Рочестер, аристократ-землевласник, та й тільки: вона ні про що більше не питала, ні до чого не дошукувалась, і, певно, її дивувало моє бажання скласти собі виразніше уявлення про його особу.