Діанин голос нагадував мені туркотання голубки. З її поглядом мені любо було зустрітися, її лице здавалося мені чарівним. Обличчя Мері було таке саме розумне, риси такі самі милі, тільки його вираз був трохи суворіший, а манера триматися, хоч і лагідна, однак холодніша. Діана поводилась і говорила з деякою владністю, видно, мала сильну волю. А я, коли це не зачіпало мого сумління й самоповаги, залюбки скорялася тим, хто мав сильнішу волю.
— А ви що тут робите? — спитала вона. — Вам не годиться тут сидіти. Ми з Мері іноді сидимо на кухні, бо вдома любимо бути на волі, часом навіть попустувати, а ви — наша гостя, і ваше місце у вітальні.
— А мені тут дуже добре.
— Де там добре! Та ще Анна метушиться, припорошуючи вас борошном.
— До того ж вам тут надто жарко, — докинула Мері.
— Авжеж, — додала її сестра. — Ходімо звідси, ви повинні нас слухатись.
Не випускаючи моєї руки, вона примусила мене встати й повела до вітальні.
— Посидьте тут, — мовила вона, — поки ми роздягнемось і приготуємо чай. Це ще один наш привілей, коли ми буваємо вдома, в цьому маленькому будиночку на пустищі, — ми самі накриваємо на стіл, коли нам хочеться або коли Анна пече, варить пиво, пере чи прасує.
І з цими словами вона зачинила двері, залишивши мене віч-на-віч з містером Сент Джоном, який сидів навпроти з книжкою в руці. Я спочатку роздивилась вітальню, а потім звела очі на Сент Джона.
Вітальня була досить-таки маленька, дуже просто обставлена, але затишна, бо в ній панувала чистота й лад. Старомодні крісла блищали, а стіл з горіхового дерева був ніби дзеркало. Кілька давніх, побляклих чоловічих і жіночих портретів прикрашали підмальовані стіни; у шафі з заскленими дверцятами виднілося кілька книг і старовинна порцеляна. В кімнаті не було жодної зайвої прикраси, жодних сучасних меблів, за винятком двох скриньок на шитво та столика з рожевого дерева; все — а також килим і завіси — здавалося дуже старим, але добре збереженим. Містер Сент Джон сидів непорушно, як і перша-ліпша постать з потемнілих портретів на стінах, не відводячи очей від сторінки, безмовно стиснувши уста, і розглядати його було дуже легко, наче яку статую, а не живу людину. Він був молодий — десь, певне, від двадцяти восьми до тридцяти років, високий, стрункий. Його обличчя мимоволі привертало до себе увагу: воно вирізнялось дуже чіткими рисами, рівним класичним носом, ротом і підборіддям афінця. Рідко трапляється, щоб англійське обличчя було таке близьке до античного типу. Тож і не дивно, що він був вражений моїми неправильними рисами, мавши сам такі гармонійні. Його очі були великі й блакитні, з темними віями, на високе, біле як слонова кістка чоло недбало спадали біляві кучері.
Чарівний портрет, правда, читачу? Однак сам ориґінал навряд чи справляв враження лагідної, поступливої, чулої, сумирної натури. І хоч як він тепер тихо сидів, я вбачала в тремтінні його ніздрів, у лініях його вуст і чола щось непогамовне, жорстоке, нетерпеливе. Він не озивався, навіть ні разу не глянув на мене, аж поки вернулися сестри. Діана, яка то заходила, то знову виходила, накриваючи стіл до чаю, принесла мені щойно спечений пиріжок.
— З'їжте його зараз, — мовила вона. — Ви, мабуть, голодні. Анна каже, що ви нічого не їли після сніданку, крім каші.
Я не відмовилася, бо мені страшенно захотілося їсти. Містер Ріверс згорнув книгу, підійшов до столу і, сівши, подивився на мене своїми прегарними блакитними очима. Тепер у його погляді була безцеремонна допитливість і настирливість; видно, досі він відвертав од мене очі не через ніяковість, а навмисне.
— Ви дуже голодні? — спитав він.
— Так, сер, — відказала я.
Мені було завжди властиво відповідати на короткі запитання коротко, а на прямі відверто.
— Добре, що через гарячку ви мимоволі утримувались від їжі останні три дні. Небезпечно було б одразу вдовольнити ваш голод. А тепер можна їсти, хоч і не переїдати.
— Сподіваюсь, я недовго харчуватимусь вашим коштом, сер, — ніяково, недоладно й нечемно відповіла я.
— Так, — холодно відказав він. — Коли ви нам скажете адресу ваших родичів, ми повідомимо їх, і ви повернетесь додому.
— Це, скажу вам відверто, понад мої сили, бо в мене немає ні дому, ні рідні. Всі троє глянули на мене, але без будь-якого недовір'я: я не відчула підозри в їхніх поглядах, а скоріше цікавість. Надто ж у молодих панночок. В Сент Джонових очах — хоч яких ясних — було важко щось прочитати. Він, здавалося, швидше вистежував ними чужі думки, аніж виказував свої власні; ці очі, що все бачили, а самі нічого не зраджували, скоріше бентежили, аніж додавали снаги.
— То ви хочете сказати, що у вас зовсім немає родичів?
— Так. Ніщо не зв'язує мене з людьми: я не маю ніякого права на притулок під жодним дахом в Англії.
— Досить дивне становище у ваші роки.
Він перевів погляд на мої руки, які я склала перед собою на столі. Мене зацікавило, що він там міг видивитись. Скоро його слова все мені пояснили:
— Ви ще не були одружені? Діана засміялась.
— Таж їй не більше сімнадцяти або вісімнадцяти років, Сент Джоне! — мовила вона.
— Мені вже скоро буде дев'ятнадцять, але я ще незаміжня, це так.
Гаряча хвиля вдарила мені в лице: пробудились гіркі й бентежні спогади, коли мова зайшла про одруження. Всі вони помітили мою ніяковість і хвилювання. Діана й Мері, щоб мені було не так важко, відвели очі вбік від мого почервонілого обличчя. Та їхній холодний, суворий брат і далі пильно дивився на мене, аж поки я заплакала.
— Де ви жили останнім часом? — спитав він.
— Ти надто допитливий, Сент Джоне, — тихо промовила Мері, та він перехилився через стіл, вимагаючи відповіді тим самим пильним і гострим поглядом.
— Назва місця та ім'я того, в чиїм будинку я жила, — моя таємниця, — коротко відказала я.
— Яку ви, на мою думку, маєте право не розкривати ні Сент Джонові, ні будь-кому іншому, — зауважила Діана.
— Але якщо я не знатиму, хто ви і що з вами сталося, я не зможу вам допомогти, — сказав він. — А ви потребуєте допомоги, правда ж?
— Я її потребую і шукатиму доти, сер, доки якась справді добра людина допоможе мені знайти роботу, яку я зможу виконувати, щоб заробити бодай на найнеобхідніше для життя.