Проте я не міг жити сам, тож спробував знайти розраду в товаристві коханок. Свій
перший вибір я спинив на Селіні Варане — зробивши ще один із тих кроків, що, їх згадуючи, чоловік завжди себе зневажав. Тобі вже відомо, хто вона така і як скінчився мій з нею зв'язок, її заступили ще дві жінки: італійка Джачінта та німкеня Клара — обидві дуже вродливі. Однак на що обернулась згодом їхня краса в моїх очах! Джачінта була розбещена й запальна — я стомився від неї за три місяці. Клара була чесна й лагідна, але обмежена й тупа, — так само мені не до смаку. І я був радий дати їй стільки грошей, щоб влаштувати її при доброму ділі й у такий спосіб відкараскатися від неї.
Тільки ж, Джейн, з твого лиця я бачу, що в тебе складається не дуже гарна про мене думка. Ти вже маєш мене за розбещеного гультяя, чи не так?
— Ви мені не подобаєтесь так, як перше, це правда, сер. Чи ж вам принаймні не здавалося, що так жити негоже: спочатку з однією коханкою, а потім з другою? І ви розповідаєте про це, як про звичайнісіньку справу.
— Часом і я так думав, і мені самому це не подобалось. Це було справді негідне життя, і мені б ніколи не хотілося до нього повертатись. Узяти собі коханку, яку ти утримуєш, майже так само ганебно, як купити раба. Обоє, — часто за природою і завжди за станом, — ніби нижчі істоти, а обходитися з ними запанібрата принизливо. Зараз я не можу без огиди згадати час, проведений з Селіною, Джачінтою та Кларою. Я відчула правду з цих слів і зробила з них висновок: якщо я скорюся, забувши всі добрі напучення, якщо, знайшовши собі якийсь привід чи придумавши якесь виправдання, піддамся спокусі і стану наступницею отих бідолашних дівчат, то колись і на мене він буде дивитися з тим самим почуттям, з яким тепер згадує про них.
Я не виказала цього словами — мені досить було це усвідомити. І я закарбувала цю думку в своєму серці, щоб вона лишалася там і підтримувала мене в тяжку хвилину.
— Ну, Джейн, чом ти не кажеш: "Ну й що, сер?" Адже я ще не скінчив. У тебе такий суворий погляд. Як бачу, ти все ще мене засуджуєш. Та дозволь мені дійти до головного. Минулого січня, скараскавшись усіх своїх коханок, у прикрому похмурому настрої, що якраз пасував такому самотньому, нікому не потрібному бідоласі, гірко розчарований, лютий на весь рід людський, а надто на жіноцтво (бо я почав вважати ідеал розумної, вірної, люблячої жінки чистісінькою мрією), приїхав я назад до Англії, де мене чекали нагальні справи.
Морозяного зимового надвечір'я перед моїми очима постав Торнфілд-хол. Гидюче місце! Я вже не сподівався мати тут ні спокою, ні вдоволення. На кам'яному перелазі я побачив маленьку постать, що сиділа собі самотою. Я поминув її так само байдуже, як і безлисту вербу, що росла по той бік дороги: я не передчував, чим вона стане для мене, ніщо мені не підказувало, що суддя мого життя — мій добрий ангел, а може, й злий дух — дожидається мене там у такій непримітній подобі. Я цього не відав навіть і тоді, коли, після нещастя з Мезруром, вона підійшла до мене й поважно запропонувала свою допомогу. Таке худеньке, схоже на дитину дівча! Здавалось, мені під ноги злетіла конопляночка й зголосилась понести мене на своїх тоненьких крильцях. Я був нечемний, але незнайоме створіння не відходило — стояло коло мене з дивною наполегливістю, дивилось і промовляло якось аж владно. Мені потрібна допомога, притому від неї, — казала дівчина, і я цю допомогу таки дістав. Коли я тоді сперся на тендітне плече, щось нове — свіжа сила й почуття — влилися в моє тіло. Я був радий дізнатись, що цей ельф іще вернеться до мене, що він належить до мого дому, а то я б, мабуть, відчув жаль, коли він вислизнув з моїх рук і зник у присмерку за живоплотом. Я чув, як ти тоді прийшла додому, Джейн, хоч, мабуть, ти й гадки не мала, що я вже думав про тебе й стежив за тобою. Наступного дня я спостерігав тебе — непомітний для тебе — десь із півгодини, як ти гралась з Аделлю в коридорі. Того дня, скільки я пам'ятаю, йшов сніг, і ви не могли вийти гуляти на подвір'я. Я був у своїй кімнаті, двері стояли прочинені, тож я все бачив і чув. Вся твоя увага була звернена на Адель, проте я здогадувався, що твої думки блукають десь далеко. І все-таки ти була до неї дуже лагідна, моя маленька Джейн, ти розмовляла й розважала її довгий час. Коли врешті вона від тебе пішла, ти одразу поринула в глибоку задуму й повагом ходила коридором. Час від часу, поминаючи вікно, ти на мить задивлялась на густий сніг, дослухалась до завивань вітру й знов поволі простувала далі, снуючи свої мрії. І я думаю, що твої думи не були сумні: часом твої очі променіли радістю, а на обличчі відбивалося ледь помітне хвилювання, яке не свідчило про невеселі, гіркі й гнітючі роздуми. Твій погляд скоріше виявляв солодкі поривання юності, що її дух лине на легеньких крилах слідом за надією, все вище й вище в омріяне небо. Голос місіс Фейрфакс, що заговорила до служниці в холі, збудив тебе з задуми. А як дивно ти всміхнулася, Дженет! І твоя усмішка була напрочуд розумна: вона була лукава, ти ніби сміялася з своїх мрій. Здавалось, ти казала собі: "Такі видіння прекрасні, та мені не слід забувати, що вони нездійсненні. В уяві я бачу рожеве небо й квітучий рай, та я добре знаю, що в житті мені доводиться йти важкою дорогою і що мені загрожують чорні бурі". Ти збігла вниз і попросила місіс Фейрфакс дати тобі якусь роботу: скласти рахунок витрат за тиждень абощо. Я був сердитий на тебе за те, що ти зникла з мого поля зору.
Я нетерпляче дожидався вечора, щоб викликати тебе до себе. Я підозрював, що твоя вдача була для мене зовсім нова й незвична, і хотів дослідити її глибше, краще пізнати. Ти увійшла з боязким і водночас незалежним виглядом і була чудно вбрана — майже так само, як оце зараз. Я викликав тебе на розмову і невдовзі виявив у тобі силу дивних протилежностей. Твій вигляд і манери були скромні і пристойні, але ти трималася дуже невпевнено; я бачив, що ти маєш багато природної витонченості, але не звикла до товариства і страшенно боїшся виставити себе в невигідному світлі, порушивши етикет або щось не так сказавши. Проте ти наводила на співрозмовника пильні, сміливі, осяйні очі, і твій погляд був сповнений проникливості й сили; а як тебе щось питали, ти завжди одразу знаходила розумну відверту відповідь. Невдовзі ти ніби звикла до мене, мабуть, ти відчула приязнь твого похмурого, сердитого господаря, Джейн, бо я був приємно вражений, що ти так швидко перестала соромитися мене й поводилася невимушено: хоч як я бурчав, ти не виявляла ні подиву, ні страху, ні досади, ані незадоволення — ти тільки дивилась на мене й час від часу всміхалася скромною, однак мудрою усмішкою, якої я не годен описати. Я був водночас задоволений і схвильований тим, що я в тобі знайшов; мені сподобалось те, що я побачив, і я захотів побачити ще більше. Однак довгий час я тримався осторонь від тебе й рідко шукав твого товариства. Бувши інтелектуальним епікурейцем, я хотів продовжити задоволення від цього нового, цікавого й бентежного знайомства, до того ж мене часом охоплював страх, що коли я буду вільно поводитися з такою квіткою, на ній зів'януть пелюстки і пропадуть чари свіжості. Не знав я, що то був не минущий цвіт, а яскрава його подоба, вирізьблена з міцного каменю. До того ж я хотів знати, чи ти будеш шукати зустрічі зі мною, якщо я тебе обминатиму, — але ти не шукала: сиділа в класній кімнаті тихо, як миша. Якщо я випадково тебе зустрічав, ти мене минала так хутко й байдуже, як тільки дозволяла ввічливість. У ті дні, Джейн, ти здебільшого була задумлива — не похмура, бо ти не була хвора, але й не радісна, бо ти не мала ні надії, ні справжньої втіхи. Мені тільки цікаво було знати, що ти про мене думаєш — і чи думаєш взагалі. Отож, щоб про це дізнатися, я знов почав приділяти тобі увагу. Було щось веселе в твоєму погляді й щире в поведінці, коли ти розмовляла. Я побачив, що в тебе товариська вдача, але класна кімната та одноманітність твого життя зробили тебе мовчазною. Я дозволив собі потім бути добрим з тобою, і моя добрість дала свої наслідки: твоє обличчя полагіднішало, голос став мелодійніший, мені було любо чути, як ти вдячно й радісно вимовляла моє ім'я. Я радів кожній нагоді зустрітися з тобою, Джейн, а в твоїй поведінці вчувалось якесь чудне вагання: ти дивилась на мене трохи насторожено, з якимсь сумнівом. Ти не знала, що мені забагнеться далі — чи я налагодився зіграти роль суворого господаря, чи, може, великодушного друга. Тепер ти мені вже так подобалася, що я часто не міг удавати суворого, а коли простягав привітно руку, то твоє молоде задумливе личко так розквітало й променіло, що я не раз насилу стримувався, щоб не пригорнути тебе до свого серця.