А от Джаміля була не така, якою мала бути невістка. Це виявилось одразу, як тільки вона прийшла в наш дім. Правда, Джаміля поважала старших, слухала їх, але ніколи не схиляла перед ними голови, зате й не шепотіла ущипливих слів, одвернувшись убік, як інші молодиці. Вона завжди говорила відверто те, що .думала, і не боялася висловлювати свої міркуванпя. Мати часто підтримувала її, погоджувалася з нею, але її слово завяїди було вирішальне.
Мені здається, що в прямодушній і справедливій Джамілі мати бачила рівню собі і потай мріяла поставити її коли-небудь на своє місце, зробити такою ж, як вона сама, владною господинею, байбіче, хранителькою родинного вогнища.
— Дякуй аллахові, дочко моя,— повчала мати Джамілю,— ти прийшла в хороший, благословенний дім. В цьому тобі поталанило. Жіноче щастя — дітей народжувати та достаток у домі створювати. А у тебе, хвалити бога, залишиться все, що нажили ми, старі, не заберемо ж із собою в могилу. Тільки щастя живе в того, хто честь і совість свою береже. Пам'ятай про це та гляди себе!
Але дещо у Джамілі все-таки непокоїло свекрух: вона була надто веселою, немов дитя мале. Часом, здавалося, зовсім безпричинно починала сміятися, та ще так голосно, радісно. А коли поверталася з роботи, то не заходила, а вбігала у двір, перестрибуючи через арик. І ні з того ні з сього починала цілувати й обіймати то одну свекруху, то другу.
А ще любила Джаміля співати, вона весь час мугикала що-небудь, не соромлячись старших. В аїлі, звичайно, навіть не уявляли, що невістка може так поводитися у сім'ї, але обидві свекрухи заспокоювали себе тим, що згодом Джаміля стане статечніша: адясе замолоду всі вони, мовляв, такі. А для мене Дяса-
міля була найкраща в світі. Нам було дуже весело вдвох, ми могли сміятися без усякої причини і ганятися по двору одне за одним.
Струнка, ставна Джаміля з прямим жорстким волоссям, заплетеним у дві тугі, важкі коси, була дуже вродлива. Вона так запиналася своєю білою косинкою, трохи насуваючи її на чолог що це відтіняло смугляву шкіру гладенького обличчя і дуже лишило їй. Коли Джаміля сміялася, її синяво-чорні мигдалевидні очі молодо спалахували, а коли раптом починала співати не дуже пристойні аїльські пісеньки, її гарні очі ставали грайливими.
Я часто помічав, що джигіти, особливо фронтовики, які повернулися додому, задивляються на Джамілю. Вона й сама любила пожартувати, але, правда, била по руках тих, що поводилися надто вільно. І все-таки це завжди дратувало мене. Я ревнував її, як ревнують молодші брати своїх сестер, і коли помічав біля Джамілі молодих людей, то намагався якось перешкодити їм. Я насуплювався і дивився на них дуже сердито, ніби промовляв своїм виглядом: "Ви не дуже тут ґелґотіть. Вона дружина мого брата, і не думайте, що за неї нікому заступитися!"
У такі хвилини я нарочито розв'язно, до речі й не до речі встрявав у розмову, намагався висміяти її залицяльників, а коли це не допомагало, ще більше сердився і бундючно сопів.
Хлопці пирскали зо сміху:
— Ой, гляньте на нього! Та вона ж його джене, от сміхота,, а ми й не знали!
Я терпів і мовчав, але відчував, що вуха мені паленіють і зрадливі сльози набігають на очі. А Джаміля, моя джене, розуміла мене. Ледве стримуючись, щоб не розсміятись, вона робила серйозне обличчя.
— А ви думали, що джене на дорозі валяються? — з поважним виглядом говорила Джаміля джигітам.— Може, у вас і валяються, а в нас ні! Ходімо звідси, кайні мій, ну вас! — І, красуючись перед ними, Джаміля гордовито закидала голову, задерикувато поводила плечима і, йдучи від них разом зі мною, мовчки посміхалася.
І досаду, і радість бачив я в цій посмішці. Може, вона думала тоді: "Ех ти, дурненький! Як тільки захочу дати собі волюг хто мене втримає? Всією сім'єю стежте — не встежите!" Я в таких випадках винувато мовчав. Так, я ревнував Джамілю, боготворив її, пишався тим, що вона моя джене, що вона гарна й має таку незалежну, вільну вдачу. Ми з нею були найщирішими друзями і нічого не приховували одне від одного.
У ті дні в аїлі було мало чоловіків. Користуючись з цього, деякі хлопці поводилися з жінками нахабно і ставились до них зневажливо: чого, мовляв, з ними панькатись, тільки гукни — кожна побіжить.
Одноґо разу на сінокосі до Джамілі почав чіплятися Осмон, наш далекий родич. Він теж був з тих, які вважали, що перед ними жодна не встоїть. Джаміля неприязно відштовхнула його руку і підвелася з-під стогу, де вона відпочивала в холодку.
— Відчепись! — промовила вона з гіркотою й одвернулася.— А втім, чого від вас сподіватися, жеребці ви табунні!
Осмон, розлігшись під стогом, презирливо скривив мокрі губи.
— Котові те м'ясо смердюче, що високо на жердині ВИСИТЬ.;. Чого комизишся, адже самій до смерті хочеться, а теж носом крутиш.
Джаміля рвучко обернулась.
— Може й хочеться! Така вже в нас доля, а ти, дурню, смієшся. Сто років буду солдаткою, а на таких, як ти, і плювати не захочу: гидко. Хотіла б я бачити, хто став би з тобою розмовляти, коли б не війна.
— От і я кажу! Війна — ти й казишся без чоловікового канчука! — Осмон усміхнувся.— Ех, коли б ти була моєю жінкою, тоді не те заспівала б.
Джаміля метнулася була до нього, хотіла щось сказати, але промовчала, зрозумівши, що не варто заводитися. Вона з ненавистю дивилася на нього довгим поглядом. Потім, гидливо сплюнувши, підняла з землі вила і пішла звідти.
Я стояв на мажарі за скиртою. Побачивши мене, Джаміля круто звернула вбік. Вона зрозуміла, в якому стані я був. У мене було таке відчуття, що не її, а мене образили, що мене зганьбили. З душевним болем я дорікав їй:
— Навіщо ти заводишся з такими, навіщо ти з ними розмовляєш?
До самого вечора Джаміля ходила похмура, ні слова не промовила до мене і зовсім не сміялася, як раніше. Коли я підгонив до неї мажару, Джаміля, щоб не дати мені заговорити про ту страшну образу, яку вона таїла в собі, з розмаху стромляла вила в копицю і, відразу піднявши її всю, несла поперед себе, ховаючи за нею обличчя. Вона ривком скидала сіно і одразу ж бігла до другої копиці. Мажара швидко наповнювалась. Віддаляючись, я оглядався і бачив, як вона понуро стояла якусь мить, спершись на держак вил, і про щось думала, а потім, схаменувшись, знову бралася до роботи.