Гроза почалася.
Забилася, залопотіла крилами, як підбитий птах, зірвана з юрти кошма. Бурхливими поривами, немов цілуючи землю, линув дощ, підсилений вітром. Навскоси, через усе небо, могутніми обвалами перекочувався грім. Весняним вогнем тюльпанів запалювалися на горах яскраві спалахи блискавиць. Гув, шаленів у яру вітер.
Дощ лив, а я лежав, зарившись у солому, і відчував, як б'ється під рукою серце. Я був щасливий. У мене було таке відчуття, ніби я вийшов уперше після хвороби подивитися на сонце. І дощ, і світло блискавок доставали мене під соломою, але мені було хороше, я засинав усміхаючись і не розумів, чи це перешіптувалися Даніяр і Джаміля, чи це шелестів по соломі стихаючий дощ.
Тепер підуть дощі, скоро осінь. У повітрі вже настоювався по-осінньому вологий запах полину і намоклої соломи. А що чекало нас восени? Про це я чомусь не думав.
Тієї осені після дворічної перерви я знову пішов до школи. Після уроків я частенько ходив до річки на кручу і сидів біля колишнього току, тепер забутого і спустілого. Тут я малював свої перші етюди учнівськими фарбами. Навіть за тодішніми моїми уявленнями мені не все вдавалося.
"Фарби негодящі! От коли б справжні фарби!" — говорив я собі, хоча і не уявляв, якими ж вони мають бути.
Тільки значно пізніше я побачив справяші олійні фарби у свинцевих тюбиках.
Фарби фарбами, а все ж учителі, здається, мали рацію: цього треба вчитися. Але про навчання не доводилося й мріяти. Де там, коли від братів так і не було ніякої звістки, і мати ні за що не відпустила б мене, свого єдиного сина, "джигіта і годувальника двох сімей". Про це я не смів і заговорити. А осінь як на те видалася така гарна, тільки малюй її.
Обміліла студена Куркуреу, оголені валуни на перекатах поросли темно-зеленим і жовтогарячим мохом. Червоніла після ранніх заморозків гола ніжна шелюга, але топольки ще зберегли жовте цупке листя.
Прокурені, обмиті дощами юрти табунників чорніли в заплаві на поруділій отаві, і над димовими отворами звивалися сизі і пахучі струмочки. По-осінньому голосисто іржали сухорляві жеребці — розбрідалися матки, і тепер уже до самої весни нелегко буде втримати їх у косяках. Худоба, повернувшись з гір, гуртами бродила по стерні. Побурілий сухий степ уздовж і впоперек перетинали протоптані копитами стежки.
Незабаром задув степняк, небо нахмарилось, пішли холодні дощі — передвісники снігу. Якось випав непоганий день, і я пішов до річки — дуже вже сподобався мені на обмілині вогняний кущ гірської горобини. Сів я недалечко від броду, в шелюзі. Вечоріло. І раптом я побачив двох людей, які, видно з усього, перейшли річку вбрід. Це були Даніяр і Джаміля. Я не міг одірвати очей від їх суворих, тривожних облич. З речовим мішком за плечима Даніяр крокував поривчасто, поли розстебнутої шинелі хльостали по кирзових халявах його стоптаних чобіт. Джаміля запнулася білою хусткою, що зсунулася зараз на потилицю, на ній було її найкраще квітчасте плаття, в якому вона любила франтувати по базару, а поверх нього — вельветовий стьобаний жакет. В одній руці вона несла невеличкий вузлик, а другою трималася за лямку Даніярового мішка. Вони про щось перемовлялися на ходу.
Ось вони пішли стежкою через улоговину по заростях чию, а я дивився їм услід і не знав, що робити. Може, гукнути? Але язик наче присох до піднебіння.
Останні багряні промені сковзнули по бистроплинній валці перистих хмаринок уздовж гір, і зразу почало темніти. А Даніяр і Джаміля не озираючись ішли в бік залізничного роз'їзду. Разів зо два ще майнули їхні голови у заростях чию, а потім зникли.
— Джаміле-е-е! — закричав я щосили.
— Е-е-е-е! — безпритульно відгукнулася луна.
— Джаміле-е-е! — гукнув я ще раз і, не тямлячи себе, пустився бігти за ними через річку, прямо по воді.
Хмари крижаних бризок летіли мені в обличчя, одяг намок, а я біг далі, не добираючи шляху, навпростець і раптом з усього розмаху впав на землю, за щось зачепившись. Я лежав, не підводячи голови, і сльози заливали мені обличчя. Темрява неначе навалилася мені на плечі. Тонко, тужливо посвистували гнучкі стеблини чию.
— Джаміля! Джаміля! — схлипував я, захлинаючись від сліз.
Я розлучався з найдорожчими і найближчими для мене людьми. І тільки зараз, лежачи на землі, я раптом зрозумів, що любив Джамілю^Так^це була моя^перща, ще дитяча любов. >
Довго лежав я, уткнувшись у мокрий лікоть. Я розлучався не тільки з Джамілею і Даніяром, я розлучався із своїм дитинством.
Коли я причвалав поночі додому, у дворі був переполох, бряз1 кали стремена, хтось сідлав коней, а п'яний Осмон, гарцюючи на коні, горлав:
— Давно треба було гнати з аїлу цього приблудного собаку-полукровку! Сором, ганьба всьому роду! Хай-но він тільки потрапить до моїх рук, уб'ю на місці, нехай судять, — не дозволю, щоб усякий волоцюга забирав наших жінок! Гайда, сідай, джигіти, на коней, нікуди він не втече, доженемо на станції!
Я похолов: куди вони поскачуть? Але переконавшись, що погоня пішла по великому шляху на станцію, а не на роз'їзд, я непомітно прокрався в дім і закутався з головою в батьківський кожух, щоб ніхто не бачив моїх сліз.
Скільки розмов і пересудів було в аїлі! Жінки навперебій судили Джамілю.
— Дурна вона! Пішла з такої сім'ї, розтоптала своє щастя!
— На що поласилася, спитати б її? Адясе в нього тільки й добра, що шинелька та діряві чоботи!
— Звичайно ж> не повен двір худоби! Безрідний блукач, бродяга — що на ньому, те і його. Нічого, опам'ятається кралечка, та пізно буде.
х — Ото ж то й воно! А чим Садик не чоловік, чим не господар? Перший джигіт в аїлі!
— А свекруха? Таку свекруху не кожному бог дає! Пошукай ще таку байбіче! Занапастила вона себе, дурна, ні за що ні про що!
Мабуть, тільки я не осуджував Джамілю, свою колишню джене. Нехай на Даніярові стара шинеля і діряві чоботи, але ж я знав, що душею він багатший за нас усіх. Ні, не вірилося, що Джаміля буде нещаслива з ним. Тільки матері мені було шкода. Мені здавалося, що разом з Джамілею залишила її колишня сила. Вона зажурилася, змарніла і, я тепер зрозумів, ніяк не могла змиритися~з-тимт-щв-жиіія-інодТт"аК круто ламає" старі "Підвалини. Якщо могутнє дерево виверне буря, воно вже не підніметься. Раніше мати нікого не просила засилити їй нитку в голку, гордість не дозволяла. А от повернувся я одного разу зі школи і бачу: тремтять руки у матері, не бачить вона вушка голки і плаче.