Ось я знову стою перед цією невеликою картиною в простенькій рамі. Завтра вранці мені треба їхати в аїл, і я дивлюсь на картину довго й пильно, немовби вона може дати мені добру пораду.
Цю картину я ще ніколи не виставляв на виставках. Більше того, коли до мене приїжджають родичі з аїлу, я намагаюсь заховати її якнайдалі. У ній немає нічого непристойного, але це не зразок мистецтва. Вона так само проста, як земля, зображена на ній.
На другому плані картини — клаптик осіннього збляклого неба. Вітер жене над далеким гірським пасмом бистроплинні перисті хмарки. На першому плані — червоно-бурий, порослий полином степ. І дорога чорна, ще мокра після недавніх дощів. Туляться біля обочини висохлі, обчухрані кущі чию. Вздовж розмитої колії тягнуться сліди двох подорожніх. Що далі, то менше проступають вони на дорозі, а самі подорожні, здається, ступнуть ще крок — і зайдуть за раму. Один з них... А втім, я трохи забігаю вперед.
Це було в пору моєї ранньої юності. Ішов третій рік війни. На далеких фронтах, десь під Курськом і Орлом, билися наші батьки і брати, а ми, тоді ще підлітки років по п'ятнадцять, працювали в колгоспі. Тяжка повсякденна селянська праця лягла на наші кволі ще плечі. Особливо важко бувало нам у жнива. Цілими тижнями не приходили ми додому, і днювали й ночували в полі, на току або на бричках дорогою на станцію, куди звозили зерно.
Одного жаркого дня, коли серпи, здавалося, розпеклися від жаття, я повертався зі станції порожньою бричкою і вирішив заїхати додому.
Біля самого броду, на пагорку, де кінчається вулиця, стоять два двори, обгороджені добротним саманним дувалом. Навколо садиб височать тополі. Це наші оселі. З давніх-давен живуть по сусідству дві наші сім'ї. Я сам — з Великого дому. У мене двоє братів, обидва вони старші за мене, обидва нежонаті, обидва лішли на фронт, і від них давно вже нема ніякої звістки.
Батько мій, старий тесляр, на світанку робив намаз і йшов на спільний двір, у теслярню. Повертався він тільки пізно ввечері.
Дома залишалися мати і сестричка.
У сусідньому дворі, або в Малому домі, як його називають в аїлі, живуть наші близькі родичі. Прадіди чи ані прапрадіди наші були рідними братами, але я називаю їх близькими тому, що жили ми однією сім'єю. Так повелося в нас ще з часів кочування, коли наші діди разом влаштовували стійбища і разом гуртували худобу. Цю традицію зберегли й ми. Коли в аїл прийшла колективізація, наші батьки поставили собі хати по сусідству. Та й не тільки ми, вся Аральська вулиця, що тягнеться вздовж аїлу в межиріччя,— єдиноплемінники, всі ми з одного роду.
Незабаром після колективізації помер господар Малого дому. Його дружина залишилася з двома малолітніми синами. За старим звичаєм родового адату, якого тоді ще дотримувалися в аїлі, вдову з синами не можна було віддавати заміж за когось із чужого роду, і наші єдиноплемінники оженили на ній мого батька. Цього вимагав від нього обов'язок перед духами предків, адже він доводився небіжчикові найближчим родичем.
Так з'явилася у нас друга сім'я. Малий дім вважали самостійним господарством: своя садиба, своя худоба, але по суті ми жили разом. ,
Малий дім теж вирядив до армії двох синів. Старший, Садик, пішов невдовзі після свого весілля. Від обох ми одержували листи — правда, нечасто.
В Малому домі залишилися мати, яку я називав "кічі-апа" — молодшою матір'ю, та її невістка — Садикова жінка. Обидві вони З ранку до вечора працювали в колгоспі. Моя молодша мати, добра, згодлива й лагідна, в праці не відставала від молодих — чи арики копати, чи поливати, словом, міцно тримала в руках кетмень. Доля немов у нагороду послала їй роботящу невістку. Джаміля "була до пари'матері — невтомна, вправна, тільки от вдачу мала трохи іншу.
Я щиро любив Джамілю. І вона любила мене. Ми дуже дружили, але не сміли (Звертатися одно до одного на ім'я. Коли б ми були з різних родин, я б, звичайно, звав її Джаміля. Але я називав її "джене" як дружину старшого брата, а вона мене "кічіне бала" — маленьким хлопчиком, хоч я був зовсім не маленький і лише трохи молодший од неї. Але так уже ведеться в аїлах: невістки називають молодших діверів "кічіне бала" або "мій кайні".
Коло домашнього господарства обох дворів поралася MOÍT мати. Допомагала їй сестричка, забавна дівчинка з ниточками в кісках. Я ніколи не забуду, як старанно вона працювала у ті тяжкі дпі. Це вона пасла за городами ягнят і телят обох дворів, це вона збирала кізяк і хмиз, щоб завжди було в домі паливо, це вона, моя кирпата сестричка, скрашувала самотність матері, відвертаючи її од похмурих дум про синів, що пропали безвісти.
Завдяки моїй матері наше велике сімейство яшло дружно, в достатку. Вона була повновладною господинею обох дворів, хра-нителькою родинного вогнища. 3°всім молоденькою прийшла вона в сім'ю наших дідів-кочівників і потім свято шанувала їх пам'ять, керуючи сім'ями по-справедливому. В аїлі її почитували як найбільш шановну, совісну і досвідчену господиню. Всіма справами у домі відала мати. Батька ж, правду кая;учи, жителі аїлу не вважали за главу сім'ї. Не раз доводилося чути, як люди З якогось приводу говорили: "Е-е, та краще ти не ходи до уста-ки,— так шанобливо у нас називають майстрових людей,— він тільки й знає, що свою сокиру. У них старша мати усьому голова — от до неї і йди, так воно певніше буде..."
Слід сказати, що й я, хоча був і молодий, багато допомагав у господарстві, бо старші брати пішли воювати. І мене, частіше жартома, а іноді й серйозно, називали джигітом двох родин, захисником і годувальником. Я пишався цим і вважав за свій обов'язок дбати про господарство. До того ж мати заохочувала мою самостійність. їй хотілося, щоб я був хазяйновитим і кмітливим, я не таким, як батько, котрий цілісінький день майстрував собі мовчки.
Так от, я зупинив бричку біля дому, в тіні під вербою, попустив посторонки і, йдучи до воріт, побачив у дворі нашого бригадира Орозмата. Він сидів на коні, милиця його, як завжди, була прив'язана до сідла. Поруч з бригадиром стояла мати. Вони про щось сперечалися. Підійшовши ближче, я почув її голос: