Чим далі кинжал вгризався в стовбур, тим твердішою ставала деревина, тим незручніше й важче було різати. Мучила спрага. Хоча б один ковток води, щоб освіжити розбиті, запечені кров’ю губи! Але ж про воду можна тільки мріяти…
Місяць опускався за небосхил. Ще півгодини, година — і стане темно. Це допоможе втекти, сховатися, але різати в темряві буде значно складніше…
Володя подвоїв зусилля.
Швидше! Швидше! До світанку залишається, мабуть, години півтори. Літня ніч коротка, а хотілося б, щоб тривала вона якнайдовше.
Рука заніміла від утоми. На долоні схопилися пузирі. Та хіба це причина для відпочинку?
На ганку лісникової хати грюкнули двері. Хтось кашлянув. Заскрипіли дерев’яні сходи — і на освітлену місяцем стежину ступив у накинутому наопашки кітелі обер-лейтенант. Став під кущем.
Володя завмер. Прокляття! Невже понесе його сюди? Тоді все пропало!
Швидко засунув кинджал за халяву, руками підгріб тріски до кореневища і сів на них поряд з Танею, плечима затуливши зарубку.
Обер-лейтенант почув брязкіт ланцюга.
— Ну, що там, рус?
— Пити! — простогнав Володя, добре знаючи, що ніхто й пальцем не поворухне, щоб принести йому води.
— Пити! — передражнив його обер-лейтенант. — Зажди до ранку! Приїдуть уранці хлопці — вони тебе і напоять, і нагодують! Ха-ха-ха! Уже недовго ждати!
З цими словами він поклигав до будинку.
Пронесло!
Володя полегшено зітхнув і, дочекавшись, поки за офіцером грюкнули двері, знову взявся до роботи.
Кинджал притупився і все частіше ковзав по деревині. А може, то рука стомилася чи окоренок всередині твердіший?
Ясно одно: треба поспішати! Виграєш кілька хвилин — житимеш, програєш — сконаєш у фашистській катівні! А до всього, зазнаєш мук пекельних…
Не спинявся ні на мить! Різав і різав — через силу! Скільки міг!
А бук, хоча вже й надрізаний наполовину, міцно стояв собі на дебелому стовбурі, байдужий до того, що відбувалося біля його кореневища. Скрипів гіллям, шумів листям і гордо позирав із свого привілля на дрібніших лісових побратимів, які темною стіною оточували галявину.
Володя витер спітніле чоло. Закованою в сріблястий браслет рукою обіперся, перепочиваючи, на корявий стовбур. Таня взяла у нього кинджал.
— Дай я трохи поріжу!
Однак її зусилля були марні: кинджал затупився і майже зовсім не слухався її слабких рук.
Трохи відпочивши, Володя знову взявся до роботи.
Місяць торкнувся далекого зубчастого небосхилу. Стояла глуха передранкова тиша. Велика зарубка сягнула за серцевину дерева. Здавалося, ще трохи — і воно впаде. Але якраз ці останні зусилля були найважчі.
Володя почав різати з протилежного боку. Тут і деревина м’якша, і простору більше. Тому й робота пішла швидше.
Засмутило одно — зайшов місяць, і на сході зарожевів край неба.
Світає!
До слуху долинув якийсь далекий, сторонній для нічної тиші звук, якого не чути було раніш. Що воно?
Звук посилювався, наближався.
Володя припинив роботу, почав прислухатися. Ну, ясно — так гуде мотор. Та що ж то? Літак? Мотоцикл? Танк? Чи автомобіль?
Неясна тривога стиснула серце. Ні, це не літак, і не танк, і не мотоцикл. Це, долаючи круті гірські дороги, ревуть автомобільні мотори. Звук стає все дужчий, виразніший — певна ознака того, що машини поволі наближаються.
І ось в долині, по верхів’ях дерев, ковзнули жовтаві промені фар. Вони ще далеко — за кілометр або й за два… Але в серце війнуло крижаним холодком.
Не встиг! Не зумів! Пропало все!
Через кілька хвилин машини будуть тут! А що вони їдуть сюди, немає ніякого сумніву— недарма ж обер-лейтенант двічі наголосив, що на світанку прибудуть есесівці з Аусшвітца. Та, мабуть, він сам їх і викликав.
— Прокляття! — Володя відчув, як розпач стискає груди.
Він прихилився до дерева і не міг відірвати погляду від темної долини, де, вириваючись із-за скель і заростей, виблискували снопи яскравого світла. Серце його, здавалося, зупинилося — сюди чи не сюди?.. Та ось промені круто повернули ліворуч і поповзли в напрямку лісництва, на гору. З його грудей вирвався тихий, але розпачливо-болісний стогін. Сюди!
В долинах ще зачаїлася темрява, а тут, на вершинах гір, уже світало. Машини зупинилися по той бік галявини, де проходила дорога, якої втікачі не помітили при місячному світлі, й погасили фари. Пролунали сирени.
На їхній поклик з колиби поспішно вибіг офіцер. За ним — солдати. їм назустріч вже простував високий есесівець у цератовому плащі. На півдорозі вони зустрілися і довго про щось говорили. Мабуть, про полонених, бо есесівець кілька разів з цікавістю зиркав на них.
— По нас? — тихо спитала Таня.
— Мабуть, — відповів Володя.
— Я не хочу живою потрапляти до їхніх рук! Убий мене!
— Ти що? — жахнувся Володя. — Як ти можеш таке говорити? У мене ніколи не здійметься рука…
— А дивитися, як мене катуватимуть, ти зможеш?
— Це теж буде вище моїх сил!
— Тоді дай мені кинджал — я сама себе уб’ю!
— Не дам! Поки ми живі, то маємо надію…
Таня прихилилася до його плеча, усміхнулася блідою вимушеною усмішкою.
— Яка там надія!.. Поглянь — вони простують до нас… Убий, поки не пізно! — і раптом простягнула руку, щоб вихопити у нього кинджал.
Він розумів і в душі поділяв її намір покінчити відразу з нелюдськими стражданнями, які чекали на них у найближчому майбутньому. Та хіба ж підніметься у нього рука на неї?.. Тільки зараз, у цю хвилину, він відчув, якою дорогою для нього стала ця тендітна дівчина у хлоп’ячому вбранні. За час спільної втечі, смертельних небезпек і поневірянь її душа розкрилася йому, мов квітка, і йому сподобалася і її душевність, і її безстрашність, і її мила жіноча слабість, і дитяча довірливість, яку він намагався не образити жодним хибним жестом, жодним двозначним словом. Коли б він сам себе запитав, чи кохав її, то не зміг би відповісти відразу ствердно. Тут було щось інше, глибше і ширше. Спочатку був вдячний за безкорисливу допомогу, пізніше — здивований військовою виучкою і холоднокровністю, потім — вражений несподіваним чудом, що постало перед ним у вигляді юної дівчини в білому платті, яке вона одягла, не втримавшись від спокуси, в руїнах Ейзенаха. Тепер же, після стількох днів спільних поневірянь, проникся до неї, як сильніший до слабшої, братерською ніжністю і любов’ю. А разом…