Що ж робити?
Я думав, прислухався, уважно придивлявся, сподіваючись заглянути у Гольбахові папери. Та все даремно! На столі у нього завжди був повний порядок — скло, набір олівців і ручок, стосик чистого паперу, календар… Різні циркуляри, листи, списки, розпорядження, накази він тримав у сейфі, якого при мені не відчиняв жодного разу.
На стіні, між сейфом і шафою для одягу, висіла акуратно зашторена карта. Я був певен, що там позначена лінія фронтів.
А ще на невеличкому столику біля вікна стояла шахівниця з розставленими на ній шахами. Я вже знав, що Гольбах — запеклий шахіст і навіть удень, в розпал роботи, бувало, підходив до столика і розв’язував або й сам компонував шахову задачу. Іноді він пропонував мені зіграти з ним партію.
Я нерідко вигравав, а коли програвав, то ніколи не здавався, поки він не оголошував мені мат. Гольбах сердився, але терпляче завершував партію, перекидав мого короля і, задоволено посміхаючись, казав:
— Володья, ти великий больван! — Він старанно вивчав російську мову і полюбляв слово "болван". — Але больван упертий. Як один осел. Класні шахісти, коли програють фігуру, здаються. А ти не здаєшся і цим проявляєш неповагу до мене…
— Я не проявляю неповаги до вас, — відповідав я, дивлячись не в очі йому, а на сизо-блідий шрам на переніссі, залишений кийком Жердіна. — Я сподіваюся, що ви допустите помилку — і я виграю.
— Больван! Я ніколи не допускаю помилок! — І він зарозуміло закопилював губу.
Найчастіше Гольбах любив грати з Броніславом, бо то був досвідчений шахіст. Іноді траплялося так, що вони залишалися у відділі після роботи і грали до ночі. І наступного дня Броніслав, хитро підморгуючи на кабінет шефа, мовчки, на пальцях, показував, скільки він партій виграв у нього…
Даремно ми сподівалися, що смерть Підмогильного пройшла непоміченою.
Вияснилося це так.
Смольников поставив переді мною завдання — знати все, що можна, про своїх шефів — Гольбаха і Ціммермана. Який денний розпорядок їхньої роботи? Де вони мешкають? З ким з наших людей зустрічаються поза роботою? Де мають явки?..
Він сподівався, що яка-небудь дрібниця може пролити світло на місцерозташування таємної школи шпигунів і диверсантів.
За Гольбахом слідкувати було важко: він майже завжди їздив на машині. Тому всю свою увагу я зосередив на Ціммерманові.
Дуже швидко я вияснив, що вечорами він часто навідується в один будинок у районі Сінного базару, несучи при цьому, як правило, більший чи менший пакунок під рукою.
Спочатку я подумав, що натрапив на слід таємної школи, та незабаром пересвідчився, що помилився. Причина цих відвідин була далеко простіша, тривіальніша — він закохався в одну легковажну жіночку, котра мешкала там, і не пропускав нагоди засвідчити їй свою прихильність…
Коли я розповів про це Смольникову, він похмуро усміхнувся:
— Небагато ти встиг.
Та одного разу Ціммерман, замість того щоб зайти до знайомого будинку, попростував далі, в напрямку Галицького базару. Потім звернув на Тургенєвську і неподалік від Полтавської зупинився, розшукав потрібний йому номер і несподівано для мене шуснув у підворіття того двору, де колись мешкали Смольников і Підмогильний.
Я остовпів. Було над чим задуматись.
Одно з двох: або ж Ціммерман якимось чином дізнався, що Смольников жив тут до війни, і тепер шукав підтверджень цьому, або ж, що було більш правдоподібним, брав участь у розслідуванні вбивства поліцая. Так, чи так — ниточка могла привести до нас…
Я причаївся в підворітті навпроти і довго чекав на шарфюрера. Він з’явився десь через півгодини і тим же шляхом рушив до Сінного базару. Йшов повільно, про щось роздумуючи, бо іноді мовби підкріплював свої роздуми мимовільною жестикуляцією.
Пересвідчившись, що він завернув до своєї знайомої, я поспішив додому і розповів про несподіване відкриття Смольникову.
— Ти не помилився? — перепитав стурбовано Іван Григорович і потер пальцями високий, з залисинами лоб. — Може, він заходив в інший двір? Адже ти був там усього два рази…
— Ні, не помилився, — відповів я. — Як можна не запам’ятати вищерблений ріг будинку і високі дерева в дворі?.. Ціммерман, Іване Григоровичу, побував саме там, де ви жили колись і де ми вколошкали того зрадника Хомку Підмогильного!
Смольников глибоко затягнувся тютюновим димом, трохи подумав, а потім рішуче промовив:
— Треба думати, що ці його відвідини, без сумніву, пов’язані з нами. Ціммерман щось винюхав. Отже…
Він зробив паузу.
— Отже, треба його негайно прибрати! — докінчив я його думку. — Чи не так?
— Так, — підвівся Смольников. — Поки він не вийшов на нас… Та й одним виродком стане менше у нашому прекрасному Києві! Він давно заслужив собі смерті! Ходімо! Не гаймося!
Надворі ми завернули в сусідній двір, де в підвалі, в запустілій, замерзлій кочегарці, зберігали в тайнику зброю. Смольников відчинив дверцята топки, глибоко запустив праву руку і подав мені наган і широкі рукавиці з кожушини.
Це був його винахід — стріляти з рукавиці: і нагана не видно, і пострілу майже не чути. Одна незручність — завелика рукавиця.
На вулиці повернули праворуч і попростували до Сінного базару. Холодний північний вітер бив нам просто в обличчя колючим снігом, але ми поспішали і майже не помічали його.
Всюди темно. Жодного ліхтаря, жодного освітленого вікна. Не було й перехожих, навіть патрулі не зустрічалися, — вважали, мабуть, за краще пересидіти морозяну хуртовину у затишному кутку.
Біля скверу я зупинився і показав на двері.
— Тут… Думаю, він ще не змотав вудочок. Лише вісім годин…
— Почекаємо, — сказав Смольников. — Робити нічого.
Ми відійшли вбік, так щоб було видно всю вулицю, і притулилися до стіни.
Мерзнути довелося довго. Лише десь о десятій з дверей виринула висока постать і попростувала прямо до нас.
Він?
— Ходімо назустріч! — шепнув Смольников. — Скажеш — поліція. І запитаєш, хто такий. Треба пересвідчитись, що це він…
Ми виступили з-за дерева й рушили назустріч незнайомцю, що, відстовбурчивши комір і затуляючи ним від вітру обличчя, швидко наближався. У мене в рукавиці на бойовому зводі наган, у Смольникова — пістолет. Вітер свище, як навіжений, і котить снігові хвилі вниз по вулиці, туди десь, аж до Галицької площі, але нам він попутний — іти легко.