Йшли швидко, мовчки. Патрулів не боялися, бо мали надійні документи. Однак домовилися, що, коли патруль надумає вчинити обшук, Смольников стрілятиме, а я, відповідно до обстановки, або допомагатиму йому, або тікатиму.
Моє серце билося прискорено. Мене непокоїла відсутність зброї. Один наган на двох — занадто мало! Що відчував у той час Смольников — не знаю. Він підняв комір, утягнув у нього голову і мовчки крокував суворими безлюдними вулицями нічного Києва.
План операції був простий. Ішли прямо на квартиру до Підмогильного. Іншого виходу не було. Боялися, що й так спізнилися і Підмогильний встиг повідомити кого слід. Однак жевріла надія: а може, не встиг? Тоді знищення зрадника забезпечувало нас від провалу і смертельної небезпеки.
На розі Обсерваторної зупинив патруль — підстаркуватий, судячи з голосу, фельдфебель і солдат. Наставили карабіни.
— Аусвайс!
Кенкарти, видані Ціммерманом, не викликали ніяких зауважень. Присвітивши ліхтариком, фельдфебель мовчки подивився, повернув.
— Век!
Ми полегшено зітхнули і прискорили крок.
На вулиці, біля будинку поліцая, уважно оглянулися. Ніде нічого підозрілого. Густа темрява. Тиша. Кучугури снігу.
Смольников витягнув із-за пазухи наган.
— Ходімо.
Шмигнули у вузьке підворіття. У дворі теж нікого. Тільки шумлять, потріскуючи обмерзлими верховіттями, старі високі тополі. Смольников знав тут кожен камінь, кожне дерево, тому, виждавши якусь хвилину і пересвідчившись, що ніщо нам не загрожує, не роздумуючи відчинив знайомі двері. На сходах було темно, та Смольников швидко збіг на третій поверх.
Я ледве встигав за ним.
— Тут! — шепнув Смольников, переводячи дух. — Стукай і по-німецькому вимагай відчинити!
Я затарабанив кулаком у двері.
Довго ніхто не озивався. В усьому будинку, здавалося, не було жодної живої душі.
Я затарабанив дужче і по-німецьки гукнув:
— Відчиняй!
В ту ж мить із-за дверей почувся переляканий голос:
— Хто там?
— Гестапо! Відчиняй, брудна свиня! Чого вичікуєш!
Підмогильний не поспішав відчиняти. Мовчав, щось розмірковуючи. Потім перепитав:
— Це справді гестапо?
— Так, це гестапо! Ферфлюктер гунд!
— Що вам треба?
— Там побачиш! Відчиняй! Гадаєш, ми будемо розмовляти через замкнені двері?
Підмогильний брязнув засувом.
— Ну, коли гестапо — заходьте…
Двері прочинилися, і поліцай у вузеньку щілинку намагався розпізнати несподіваних гостей. Він був стурбований, наляканий. З гестапівцями не жартують!
Смольников швидко всунув у щілину ногу, а я натиснув плечем на двері. Підмогильний відступив назад.
Слабке світло гасової лампи, що проникало в коридор, раптом освітило волохаті шапки відвідувачів, і Підмогильний, зрозумівши, що перед ним не гестапівці, з жахом запитав:
— Хто це?
Смольников підніс йому до самих очей нагана.
— Мовчи! Бо стріляю без попередження! Веди в кімнату!
Я швидко причинив двері і грюкнув засувом.
Ми ввійшли до чималої кімнати, захаращеної меблями й чемоданами. На столі — лампа. Вікна завішані байковими ковдрами. Крім господаря, нікого.
Підмогильний миттю упізнав нас обох — і Смольникова і мене. Жах спотворив його обличчя. Воно враз покрилося смертельною блідістю. Очі округлилися, нижня щелепа затремтіла. Він обіперся рукою об стіл, а потім у знемозі сів на стілець.
— В-ви? П-пане Смольников?.. З-звідки?..
— Я тобі не пан.
— П-пробачте… Б-безперечно… Я хотів с-казати, т-т-товаришу… — безглуздо белькотів поліцай.
— Тим більше, ти мені не товариш! — відрізав Смольников і, не випускаючи з руки нагана, сів насупроти. — Де зброя?
Підмогильний повів оком у куток. Там, за шафою, стояла рушниця. Я взяв клацнув затвором, викинув патрон і обойму.
— Це все? — спитав Смольников.
Підмогильний покосився на чорну цівку нагана, судорожно проковтнув клубок слини, кивнув у бік столу.
— Тут…
Смольников лівою рукою відсунув шухляду, намацав у ній холодну рукоятку. Навіть не дивлячись, по одному дотику, визначив — пістолет системи "ТТ", якими були озброєні радянські командири. Зважив на долоні, поклав у кишеню.
— А тепер поговоримо по душах, Підмогильний. Скажи, де твоя сім’я? Пам’ятаю, у тебе була дружина і двоє дітей? — запитав Смольников.
— Була… Поїхала на село… До батьків… І дітей забрала…
— Чому ж так? Чи німецька влада не забезпечує поліцаїв пайком?
— Забезпечує… Але ні вона, ні діти того пайка не захотіли їсти, — Підмогильний це сказав зовсім тихо і похилив голову.
— Отже, Марія Степанівна не захотіла їсти. І діти теж. Спасибі, що сказав, а то я і про них подумав погано. — Смольников полегшено зітхнув. — Вона була, пам’ятаю, гарною, душевною людиною, такою і залишилася. Це добре!.. Ну, а ти їси німецький хліб?
— Хліб наш…
— Звичайно. Тільки із фашистських рук!
Підмогильний мовчав.
— Ти розумієш, чого ми до тебе прийшли?
— Здається, розумію… Але повірте мені, добродію Смольников, я ж не сам, не по добрій волі… Мене примусили піти в поліцію… Їй-богу!..
— А шкурою бути примусили теж?
— Туди тільки попадись… мимоволі станеш…
— Не бреши! Чесна людина куди б не потрапила — в тюрму чи в поліцію — передусім залишається порядною людиною. А ти…
— А я що?
— Ти виродок, зрадник, негідник! І для тебе кара одна — смерть! Ти краще за нас знаєш свої провини!
Підмогильний якусь мить безтямно дивився на Смольникова, а потім, з гуркотом відсунувши стільця, упав на коліна і через стіл, майже торкаючись його підборіддям, почав швидко, захлинаючись і чомусь пошепки говорити:
— Іване Григоровичу… Іване Григоровичу… Пощадіть… Винен я… Каюсь… Винен перед вами… І перед народом… Чорт попутав… Але клянуся всім святим… дітьми… жінкою… що більше не буду… Я не знаю, як переконати вас, що говорю щиро, правдиво… Але повірте мені… єдиний раз… Зроблю усе, що накажете… Хочете — ноги поцілую… руки цілуватиму… тільки не вбивайте!..
Він заплакав, поклавши голову на стіл і здригаючись усім тілом.
Смольников глянув на мене. Йому, як і мені, було гидко дивитися, як плазує зараз ця людина, вимолюючи для себе пощади, як викручується, мов вуж, намагаючись вислизнути з рук. Яким ягнятком прикидається! Та яким вовком він накинувся на мене і тут, у себе в будинку, і в таборі на Керосинній, з якою ненавистю говорив про сусіда-комісара! Тільки дозволь йому вивернутися — і пощади від нього не жди!