— Бо ми з тобою, друже, повинні знищити їх значно більше: і за себе, і за тих, хто не може або не вміє цього зробити! Ми будемо діяти таємно, розумно і рішуче! Фашистському звірству протиставимо нашу священну ненависть, нашу правду і високу комуністичну ідейність! А ще — військову виучку! І хитрість! Без хитрості у тій війні, яку ми маємо вести, не обійтися.
— Мені б за штурвал винищувача, а не гратися в піжмурки з мерзотником Ціммерманом! — вигукнув я з тугою в голосі.— В небо! Там моя боротьба! Там моя стихія! А тут… ні зброї, ні досвіду!
Смольников обняв мене за плечі, як сина, тихо, але твердо проказав:
— Хто хоче, той і зброю здобуде, і досвідом збагатиться. Повір мені — настане наш час! Ми ще повоюємо! А де і чим — яке це має значення?
Швидко згущалися сутінки. На морозному безмісячному небі почали висіватися дрібненькі мерехтливі зірки.
Насувалася ніч.
Назустріч з імли виринуло двоє німців.
— Ві шпет іст ес? — спитав я їх. — Котра година?
Один, старший, глянув на годинника.
— Уже пізно. Почався комендантський час. Якщо не хочете, щоб вас постріляли, поспішайте додому!
Десь вдалині справді пролунав постріл. Потім — другий…
На вулиці залишатися було небезпечно. Але ж де подітися?
Звернули у бічну вуличку, що, петляючи, вела до Дніпра, на піщаний безлюдний берег. Постукали у вікно дерев’яного будиночка. Довго ніхто не відповідав. Потім почувся переляканий жіночий голос:
— Хто там?
— Пустіть переночувати!
— Що ви! Це ж не село, де німців немає. Розстріляють усю сім’ю!
Ми рушили далі. І всюди те ж саме, одна відповідь — розстріляють…
В крайньому від берега будиночку, що стояв на високих стовпах (на випадок весняної повені), теж дверей не відчинили.
— Але ж май совість чоловіче, надворі — мороз! Холодно! — сердито кинув у темряву Смольников.
З-за дверей почувся не менш сердитий голос:
— А в могилі, думаєш, тепліше? Або в ополонці… Застукає патруль — вам і нам куля в потилицю! У них розмова коротка!.. Ні, хлопці, не пущу! Ідіть далі!..
Далі йти було нікуди. Попереду — приметений снігом піщаний берег і замерзла ріка. Праворуч — темні кущі верболозу. А ліворуч, зовсім недалеко, кроків за сто п’ятдесят чи за двісті, німці будують міст через Дніпро. Чується стукіт сокир, лунає глухе гупання важких сталевих баб, гомонять людські голоси, крізь які проривається різка німецька лайка, гавкають сторожові собаки… А над усім — сяють потужні електричні ліхтарі, поволі пропливає яскравий промінь прожектора, що освітлює не тільки обнесений дротом будівельний майданчик, а й далекі підступи до нього — і високий насип, і висаджений у повітря залізничний міст, і прибережні кущі, і крижану пустелю замерзлого Дніпра…
Що робити? Де сховатися? Залишатися на вулиці або в чужому дворі — небезпечно. Дійсно, патрулі не вияснятимуть, хто ми і чого тут опинилися, а відразу натиснуть на спусковий гачок…
Вийшовши з двору, стали під вербою. Різкий вітерець крижаним холодом опалив обличчя, миттю заліз під одяг.
Бралося на мороз. Сніг — мов металевий. Аж поскрипує, аж дзвенить! Небо, чисте, зоряне, але безмісячне, густим темно-синім шатром зависло над принишклою землею. І в тій тиші чується тільки, як гупає важка баба, забиваючи палі, та лунко лопається лід.
Знову понад Дніпром ковзнув сріблястий промінь прожектора.
— Ну, тут сховатися ніде, — сказав Смольников. — Ні від вітру, ні від фашистів…
Ми стали за стовбур трухлявої окоренкуватої верби.
Промінь ковзнув понад торосистим льодом і почав наближатися до нас. Ось він вихопив з темряви дощаний поміст через річку і одиноку постать на ньому. Хтось, видно, запізнився і поспішав додому.
Потрапивши в обійми променя, постать на якусь мить зупинилася, потім заметалася, мов заєць, і, нарешті, впала на поміст. Але відразу ж з обох берегів, а також з будівельного майданчика ударили кулемети. Червонясті намистини трасуючих куль схрестилися там, де заліг припізнілий перехожий…
— Ну, от і обірвалося чиєсь життя, — глухо промовив Смольников.
Ми були приголомшені.
Прожектор ще довго освітлював нерухому постать, що, здригнувшись, завмерла на льоду, а потім промінь поволі поповз до берега.
Ми зі Смольниковим щосили притиснулися до трухлявого стовбура.
Промінь ковзнув по піщаному схилу й освітив на ньому широку темну воронку, що залишилася з літа, коли німці бомбили міст через Дніпро. Потім, не зупиняючись, перемахнув на піщану дюну, порослу кущами верболозу, на якусь хвилину зупинився на вербі, примусивши нас майже втиснутися в її холодний дуплистий стовбур, осипав світлом старі прибережні будиночки, а потім загасав по далеких пустирях, що тягнулися понад залізницею.
— Володько, гайда у воронку! Там безпечніше — ніхто не помітить! Та й затишніше — вітер не продуватиме! — промовив Смольников.
Ми пригинці перебігли піщані дюни і стрибнули у круглу темну яму. Скотилися по крутому засніженому схилові й опинилися на дні глибокої вирви, власне, не на дні, а на рівненькому, теж приметеному снігом льоду, бо ще з літа воронка майже до половини була затоплена ґрунтовими водами.
Підвелися. Обтрусили з одягу сніг. Виглянули зі своєї крижаної і не зовсім надійної схованки.
Над головами ряхтіло дрібними зорями морозяне небо, а за Дніпром темніли, мов примари, київські кручі з високим і гострим шпилем лаврської дзвіниці. Якісь похмурі, непривітні, чужі. Тільки один вогник сиротливо блимав з тих круч холодним оком. Звідки він? Хто біля нього — свій чи чужинець?
Зате поряд, біля мосту, було гамірно: цюкали сокири, вищали пилки, лаялися наглядачі, підганяючи знесилених полонених, гавкали вівчарки…
— Гарну хату маємо, — гірко пожартував Смольников. — І теплу, і затишну, і спокійну,
— До ранку задубіємо, — відгукнувся я, натягуючи глибше на вуха шапку.
— Не задубіємо! Всьому є кінець, а ніч, коли подумати, не така вже й довга. Вище голову, хлопче!
Я промовчав. Засунув закоцюблі руки в рукава, втягнув шию глибше в комір старенького пальта і почав пританцьовувати, щоб зігріти ноги. Намагався ні про що не думати — ні про мороз, ні про те, що ніч тільки почалася, ні про мовчазний, причаєний Київ, ні про минуле й майбутнє… Але не думати не міг.