Прокинулися десь годині о п’ятій. Навколо стояла тепла лісова тиша. Гостро пахло смолою і прілою глицею.
Таня глибоко вдихнула той різкий смолянистий аромат і раптом відчула якусь незрозумілу слабість — мовби зашуміло в голові. З чого б то? Невже від голоду, що, як люта вовчиця, гризе нутрощі?.. Мабуть. Бо з учорашнього вечора, коли поїли все, що залишалося в рюкзаку, в роті не було й ріски.
— Ех, коли б роздобути де-небудь хоч півхлібини, — зітхнула, вилазячи з-під лапатого гілля.
— А добрий шмат сала до того хліба не хочеш? — пожартував Володя. — Гадаю, було б і смачніше, і тривніше!
— Жарти жартами, а їсти хочеться — аж душа болить!
Вони вилізли з-під ялин і сіли на голому шпилі, над урвищем, звідки відкривався чудовий вид на місто і його околиці.
— А ти не думай про їжу, — порадив Володя. — Поки не стемніє, все одно зі своєї криївки ми не можемо, не маємо права вилізти. Робити нічого — давай поспимо.
Тільки коли добре стемніло, вони спустилися з гори і попростували до станції по рівному полю, засадженому картоплею.
Ніч швидко опускала на землю свої темні шати. Навкруги стояла тепла літня тиша, пахло лісом і полем — смолистою глицею з гір, духмяним зіллям з ярів та достигаючим, подекуди висохлим картопляним бадиллям.
Неподалік вокзалу Володя сказав:
— Я піду розвідаю що і як.
Таня задумалася.
— Я чомусь боюся. Краще давай не розлучатися. Тож іди попереду, а я за тобою назирці. Не поспішай, не відривайся від мене. Якщо загубимо один одного, повертаємося на місце нашого нічлігу… І дай мені пістолет. Я страхуватиму тебе…
— Згода. Ходімо, — сказав Володя, віддаючи дівчині зброю.
Станція і вокзал жили своїм звичайним життям. Час від часу, коли прибував поїзд, спалахували ліхтарі. Сичали парою темні окаті паровози. Брязкали буфери… На перонах групками стояли пасажири — старі, жінки, підлітки. Подекуди серед них виднілися високі офіцерські та солдатські кашкети.
Здершись на крутий насип, не поспішаючи перетнули міст над асфальтною дорогою і відразу опинилися серед безлічі колій, що широким віялом розсипалися за семафорами.
Володя повернув ліворуч — назустріч рухові поїздів. Там стояли чотири ешелони, що йшли на схід.
На який же сісти?
Як правило, на кожному вагоні, що належав "імперській" залізниці, в правому кутку прикріплювалась невеличка металева сітка. Під неї закладався супровідний лист із зазначенням станції призначення.
Володя відразу знайшов її.
— Таню, посвіти!
Вони стали спинами до поля, а обличчям до вагона, і Таня запалила сірник, тримаючи його в стулених долонях і направляючи жмут світла на сіруватий бланк з червоною смужкою по діагоналі.
— Тьфу, чорт! — вилаявся Володя і швидко дмухнув на сірник. — Берлін! Туди нам не треба!
Таким же чином дізналися про маршрут другого ешелону. Цей ішов на південь, до Праги. Отже, теж не по дорозі.
Третій доходив тільки до Лейпціга. Це зовсім поряд, якихось кілометрів сто — сто п’ятдесят. Отже, теж не підходить.
І тільки четвертий виявився "їхнім", бо йшов до Бреслау. А там рукою подати до Польщі.
Вони зраділи. Тепер вибрати затишне місце, найкраще б — відкриту платформу з таким вантажем, де можна було б заховатися від стороннього ока, або вагон без даху. В критий забиратися небезпечно — нічого не видно, нікуди тікати…
Вони рушили уздовж ешелону, скрадаючись повільно, обережно. Попереду знову Володя, а кроків за десять позаду Таня.
В обох тривожно-радісно билися серця. Ще б пак! За кілька хвилин сядуть на поїзд, і він повезе їх далеко-далеко від тих місць, де на них чигає тюремна камера, шибениця, куля.
На великій залізничній станції ніколи не буває тихо. Десь заляскають буфери, засопе паровоз, загримкотять колеса; подасть свій голос вокзальний дзвін; почується гомін людських голосів чи заграє ріжок стрілочника. Але всі ці звуки якось не помічаєш, бо всі вони зливаються в один суцільний гамір…
Раптом серед цього станційного шуму, припиняючи плин райдужних думок, пролунало коротке, але грізне слово:
— Гальт!
Воно пролунало майже над самим вухом, і Володя зупинився. Перед ним, хтозна-звідки взявшись, виросла темна постать поліцая, окоренкувата, огрядна, з гостроверхим шпичаком на касці, що мала два козирки — попереду й позаду.
— Гальт! — повторив свій наказ поліцай і підняв руку з пістолетом. — Хто такий? Відповідай, а то стрілятиму!
— Я робітник зі Сходу! Моє ім’я Володимир! — відповів Володя. — Не стріляйте!
— Остарбайтер? — перепитав поліцай. — Звідки ти? Чому тут опинився в такий час? Крадеш?
Володя знав, що за крадіжку, навіть за крадіжку шматка хліба чи кількох кілограмів картоплі, чекає концтабір.
— Ні, я не краду. Як бачите, у мене нічого немає. Просто я повертаюся після роботи у свій табір.
— Який табір? — поліцай наблизився майже впритул, щоб краще роздивитися затриманого, але пістолета не опускав.
Збрехавши раз, Володя мусив брехати й далі.
— Залізничний табір, — відповів він, миттю пригадавши дощані бараки неподалік станції.
— Ти кажеш правду, рус?
— Клянусь честю!
— Гм, не дуже я вірю твоїй честі, хлопче. Іноді сам собі не можеш вірити, а ти хочеш, щоб тобі поліція вірила. Такого не буває! Ходімо зі мною!
— Куди?
— Як куди? В табір. Там я пересвідчуся, чи ти сказав правду. Якщо правду, тобто якщо ти справді так пізно йдеш з роботи, то спокійно ляжеш спати; якщо виявиться, що ти мав намір щось украсти, то дам двадцять п’ять гарячих в одне місце; а якщо втікач, тоді твої справи, хлопче, кепські — тільки засвистиш у концтабір! Будь певен, я вже подбаю про це! Через мої руки не один такий субчик прямим ходом відправився туди! Кругом! Кроком руш! — Поліцай боляче штовхнув Володю дулом пістолета між, лопатки. — Іди!
4
Густа темрява скрадала неясні обриси ешелонів. Під ногами шарудів щебінь. Десь, випускаючи спрацьовану пару, глухо сичав паровоз.
Володя йшов поволі, похнюпившись. Гарячково міркував: "Що робити? Де поділася Таня?"
Поліцай не відставав. Важко сопучи, штурляв пістолетом у спину, покрикував:
— Іди! Іди!
"Де він узявся, чорт? Невже кожного вечора приходить на вокзал і промишляє тим, що вистежує і ловить втікачів? Може, з цього має якийсь зиск? Може, фашистська влада платить за кожного спійманого?.. Чи просто сліпий випадок звів нас у вузькому проході між ешелонами?